Алієна не пригадувала й навіть уявити не здатна була щось, схоже на реакцію на вбивство архієпископа Томаса. Звістка про нього блискавично поширилася всім християнським світом — від Дубліну до Єрусалиму й від Толедо до Осло. Папа Римський оголосив скорботу. На континентальну частину імперії короля Генріха була накладена заборона — це означало, що церкви зачинили й жодних служб, окрім хрещення, не проводили. Люди в Англії почали ходити на прощу в Кентербері, як раніше ходили в Сантьяго-де-Компостелу. І творилися чудеса. Вода, забарвлена кров’ю мученика, та клаптики мантії, в яку він був убраний під час убивства, зцілювали хворих не тільки у Кентербері, а й по всій Англії.
Люди Вільяма намагалися викрасти його тіло із собору, але ченців попередили про це, і вони сховали його, а тепер воно зберігалось у кам’яній крипті, і пілігрими мусили пропихати голови крізь отвір у стіні, щоб поцілувати мармурову труну.
Це стало останнім злочином Вільяма. Він намагався укритися в Ширингу, але Томмі заарештував його та звинуватив у святотатстві, а суд єпископа Філіпа визнав його винним. Іншим разом ніхто не наважився б засудити шерифа, адже він був королівським службовцем, але з Вільямом все було навпаки: ніхто, навіть сам король, не наважився б захищати убивць Бекета.
Слизька стежка привела Вільяма до жахливого кінця.
Його очі дико озиралися навколо, рот був розтулений, і з нього крапала слина. Він щось незв’язно бурмотів, а на його туніці видніла пляма — там, де він обмочився.
Алієна дивилася, як її давній ворог сліпо хитнувся в бік шибениці. Вона ще пам’ятала молодого, зухвалого, безсердечного хлопця, який зґвалтував її тридцять п’ять років тому. Важко було повірити, що він перетворився на ту людиноподібну істоту, що тепер перелякано скиглила перед нею. Він нічим не нагадував навіть того гладкого, подагричного, розчарованого лицаря, яким був останнім часом. Коли його повели до шибениці, він почав смикатися та кричати. Воїни тягнули його, наче кабана на бійню. Алієна не знайшла в собі жалю до нього — вона відчувала тільки полегшення. Вільям більше ніколи не зможе ні з кого знущатися.
Він продовжував кричати й пручатися, коли його потягли на віз, запряжений волами. Вільям нагадував тварину — червонопикий, несамовитий та брудний, — але бурмотів, стогнав і плакав, як дитина. Тримати його довелося чотирьом, тим часом як п’ятий накидав йому зашморг на шию. Він виривався з такою силою, що вузол натягнувся завчасно, і він сам почав себе душити. Воїни відступили. Вільям корчився й душився, його жирне обличчя побагряніло.
Алієна спостерігала, приголомшена. Навіть на піку своїх гніву й ненависті вона б не бажала йому такої смерті.
Коли він став задихатися, залягла тиша, натовп завмер. Навіть дітлахи замовкнули, коли побачили це страшне видовище.
Хтось штовхнув вола в бік, і той рушив уперед. Вільям нарешті впав, але його шия не зламалася, і він залишився хитатися на мотузці, повільно задихаючись. Його очі були розплющені. Алієні здавалося, що він дивиться на неї. Передсмертний вираз його обличчя був їй знайомий, і вона усвідомила, що точно таким він був, коли ґвалтував її — перед тим, як вивергнути. Цей спогад був болючий, як удар ножем, але вона не дозволила собі відвернутися.
Він вмирав повільно, але натовп не ворухнувся. Його обличчя дедалі темнішало, а передсмертні корчі перетворилися на легкі сіпання. Нарешті його очі закотилися, а потім заплющилися, він завмер, а тоді проміж зубів вивалився його язик, чорний і набряклий.
Він був мертвий.
Алієна почувалася виснаженою. Вільям змінив її життя — колись вона сказала б, що зруйнував його, — але тепер він був мертвий, безсилий завдати болю їй або кому-небудь іще.
Натовп почав розходитися. Дітлахи передражнювали одне одного, копіюючи передсмертні гримаси шибеника, закочуючи очі та висолоплюючи язики. Воїни піднялися на шибеницю й обрізали мотузку.
Алієна перехопила погляд Томмі. Він не чекав побачити її, але негайно підійшов та нахилився, щоб поцілувати матір. «Син, — подумала вона. — Мій великий син. Джеків син». Вона згадала, як боялася, що могла завагітніти від Вільяма. Що ж, у цьому доля помилувала її.
— Я не думав, що ти прийдеш сьогодні, — сказав Томмі.
— Я мусила, — відповіла вона. — Я мала побачити, як він помре.
Томмі здивувався. Він не розумів, про що йдеться, але вона була рада з того. Алієна сподівалася, що йому ніколи не доведеться розуміти таких речей.