— То був мій батько, — сказав Джек. Він зрозумів, до чого веде Валер’ян.
Обличчя старого було блідим, а губи — знекровленими. Він говорив монотонно й старався не дивитися Джекові в очі.
— Він виплив до узбережжя неподалік від замку, що належав одному зі змовників, і його спіймали. Хлопець так і не зрозумів, що корабель потопили. Але він бачив дещо таке, що могло б відкрити очі іншим, якби він гуляв на волі й розповідав про свої пригоди. Тому його вивезли в Англію та передали людям, яким могли довіряти.
Джекові стало несамовито сумно. Мати казала, що його батько прагнув лише розважати людей. Але дещо у Валер’яновій історії не сходилося.
— Чому його одразу не вбили? — спитав Джек.
— Мали б убити, — так само байдуже відповів Валер’ян. — Але він не був ні в чому винний — просто менестрель, що дарував усім радість. Вони не могли наважитися на вбивство. — Він невесело посміхнувся. — Навіть найжорстокіші люди часом відчувають докори сумління.
— То чому вони передумали?
— Тому що він став небезпечним, навіть тут. Спершу він ніяк їм не загрожував, бо не говорив англійською. Але із часом навчився й завів собі друзів. Тоді його посадили в темницю під дорміторієм. Люди питали, за що його заарештовано. Він став тягарем. Змовники усвідомили, що доки він живий, вони не матимуть спокою, тож врешті-решт наказали нам вбити його.
«Так просто», — подумав Джек.
— Чому ви підкорилися?
— Ми мали великі амбіції, всі троє, — сказав Валер’ян, і на його обличчі вперше за цей час з’явилася якась подоба почуттів, і рот вигнувся в покутній гримасі. — Персі Гамлейський, пріор Джеймс і я. Твоя мати казала правду — нас усіх нагородили. Я став архідияконом — то був прекрасний початок для молодого церковника. Персі Гамлейський здобув великі маєтки, а пріор Джеймс — суттєве доповнення до майна пріорату.
— А барони?
— Упродовж трьох років після трощі на Генріха напав і Фулько Анжуйський, і Вільгельм Клітон із Нормандії, і сам король Франції. Певний час Генріх здавався дуже вразливим, але подолав усіх ворогів і правив іще десять років. Однак анархія, якої прагнули барони, врешті-решт прийшла — після того, як Генріх помер, не залишивши спадкоємця, а на трон сів Стефан. Під час громадянської війни, що тривала двадцять років, барони правили на своїх землях як королі, і ніхто не міг їх приборкати.
— Ось через що помер мій батько.
— Але від того було мало користі. Більшість баронів загинула в битвах, як і деякі з їхніх синів. А та брехня, до якої ми вдалися, щоб стратити твого батька, врешті-решт повернулася й переслідувала нас усе життя. Після повішання твоя мати прокляла нас, і добре прокляла. Усвідомлення того, що він накоїв, підточило пріора Джеймса, як сказав Ремігій під час суду над Філіпом. Персі Гамлейський помер ще до того, як випливла правда, але його сина повісили. А тепер подивись на мене: покарання за кривосвідчення наздогнало мене майже через п’ятдесят років і поклало край моїм успіхам.
Валер’янове обличчя посірішало, він здавався втомленим, немов його самовладання вимагало неабияких зусиль.
— Ми всі боялися твоєї матері, бо не знали, що саме їй відомо — хоча врешті-решт з’ясувалося, що небагато.
Джек почувався таким самим виснаженим, як Валер’ян. Він нарешті дізнався правду про свого батька, чого прагнув усе життя, але не відчував ані гніву, ані жаги помсти. Він не знав свого справжнього батька, зате пам’ятав Тома, який прищепив йому любов до будівництва, що стала другою найбільшою пристрастю в його житті.
Джек підвівся. На його очі не набігло жодної сльози — усе це сталося давно й залишилося в минулому. Відтоді багато відбулося, і здебільшого — доброго.
Він поглянув на жалюгідного старого, що сидів на лавці. Хоч як дивно, саме Валер’ян тепер краявся муками каяття. Джек пожалів його. «Як жахливо, — подумав він, — дожити до старості й зрозуміти, що все твоє життя змарноване».
Валер’ян подивився на нього, і їхні очі вперше зустрілися. Валер’ян здригнувся та відвернувся, немов йому дали ляпаса. На якусь мить Джекові здалося, що він читає думки старого: той побачив жаль в очах свого супротивника.
А для Валер’яна Біґо співчуття ворога було найстрашнішим приниженням.
IV
Філіп стояв біля західної брами стародавнього християнського міста Кентербері, з усіма єпископськими регаліями та оздобленою самоцвітами патерицею, що коштувала величезних грошей. Надворі лив дощ.
Йому було вже шістдесят шість років, і дощ проймав старого аж до кісток.