Проте церква розвалювалася, половина монастирських будівель пустувала, а пріорат дуже заборгував лихварям. Філіп щонайменше раз на рік їздив у Кінгзбридж, і щоразу повертався сам не свій від злості на те, як багатства, пожертвувані заможними парафіянами та примножені відданими ченцями, легковажно витрачаються — немов батькова спадщина блудним сином.
Частково проблема полягала в розташуванні пріорату. Кінгзбридж був маленьким селищем на периферійній дорозі, що нікуди не вела. Ще із часів короля Вільгельма I (якого звали Завойовником, або Бастардом, — залежно від того, хто згадував) більшість соборів була перенесена у великі міста, але Кінгзбридж уникнув цих нововведень. Хай там як, це, на думку Філіпа, не було нездоланною перепоною для процвітання: жвавий монастир із соборною церквою міг сам собою бути містом.
Справжня біда полягала в бездіяльності старого пріора Джеймса. Коли стерно тримає нетверда рука, корабель безладно носить хвилями. Філіп розумів, що, на превеликий жаль, поки пріор Джеймс живий, Кінгзбриджський пріорат так і буде занепадати.
Вони загорнули немовля в чисте рядно й поклали його в кошик для хліба замість колиски. Малий заснув, напоєний козячим молоком. Філіп приставив до нього Джонні Вісім-Пенсів, адже той, попри свою простакуватість, знав, як поводитися з тендітними створіннями.
Філіпові кортіло дізнатися, що привело Френсіса в монастир. Він натякнув на це під час обіду, але Френсіс не відповів, і Філіпові довелося вгамувати свою цікавість.
По обіді була година навчання. Ченці не мали відповідного приміщення — вони могли сидіти на ґанку каплиці й читати або ж гуляти галявиною. Також їм дозволялося зайти на кухню, щоб погрітися біля вогнища, — така була традиція. Філіп і Френсіс пішли разом навколо галявини, як часто гуляли територією монастиря в Уельсі. Френсіс заговорив.
— Король Генріх завжди ставився до церкви як до частини свого королівства, — розпочав він. — Давав накази єпископам, стягував податки та перешкоджав здійсненню повноважень Папи.
— Знаю, — сказав Філіп. — І що?
— Король Генріх помер.
Філіп наче прикипів до місця. Він не чекав цього.
Френсіс продовжував:
— Помер у своєму мисливському будинку в Ліон-ла-Форе в Нормандії після того, як з’їв страву з міноги: він її полюбляв, а вона його — не дуже.
— Коли?
— Сьогодні перший день року, отже, рівно місяць тому.
Філіп був приголомшений. Генріх правив, відколи він, Філіп, народився. На його віку королі ще не помирали, але він знав, що це означає неспокій і, можливо, війну.
— Що тепер буде? — тривожно спитав він.
Вони пішли далі. Френсіс сказав:
— Біда в тому, що спадкоємець короля загинув у морі багато років тому. Ти, можливо, пам’ятаєш.
— Пам’ятаю.
Філіпові тоді виповнилося дванадцять років. То була перша подія державного значення, яка залишила слід в його дитячій свідомості й нагадала про світ, що існує за монастирськими стінами. Син короля загинув під час трощі «Білого корабля» біля Шербуру. Абат Пітер, який розповів усе це малому Філіпові, хвилювався, що після смерті спадкоємця почнеться війна й анархія, але король Генріх утримав ситуацію в руках, і життя Філіпа та Френсіса тривало без потрясінь.
— Король, звісно, мав багатьох інших дітей, — продовжував Френсіс. — Не менше ніж двадцять, включно з моїм лордом, графом Робертом Глостерським. Але, як тобі відомо, всі вони — бастарди. Попри свою шалену плодючість, в нього залишилася лише одна законнороджена дитина, та й та дівчинка — Матильда, Мод. Бастарди не можуть успадкувати престол, але й жінка майже нічим за них не ліпша.
— Король Генріх не призначив спадкоємця? — спитав Філіп.
— Призначив. Він обрав Мод. Вона має сина, його також звуть Генріхом. Старий король мріяв, щоб престол посів його онук. Але хлопчику ще нема й трьох років. Тому він змусив баронів присягнути на вірність Мод.
Філіп був збентежений.
— Якщо король зробив Мод спадкоємицею, а барони присягнули їй на вірність… то в чому річ?
— Придворне життя не таке просте, як здається, — сказав Френсіс. — Мод одружена із Жоффруа Анжуйським. Анжу та Нормандія були суперниками упродовж кількох поколінь. Наші нормандські сюзерени ненавидять анжуйців. Правду кажучи, з боку старого короля було надто оптимістично вважати, що англо-нормандська знать віддасть Англію й Нормандію анжуйцеві, хай би яку присягу вона склала.
Філіп був дещо вражений обізнаністю меншого брата та його зневажливим ставленням до найвпливовіших людей королівства.