— Звідки ти все це знаєш?
— Лорди збирались у Ле-Небурі, щоб вирішити, що робити. Зрозуміло, і мій лорд, граф Роберт, був серед них. А я поїхав із ним, щоб вести його листування.
Філіп здивовано подивився на брата й подумав, що той живе зовсім іншим життям, ніж він сам. Потім він пригадав дещо.
— Граф Роберт — старший син старого короля, чи не так?
— Так, і він дуже амбітний. Але Роберт поділяє загальну думку про те, що бастарди мають завойовувати королівство, а не успадковувати його.
— Хто ще там був?
— Король Генріх мав трьох небожів, синів його сестри. Старший із них — Теобальд Блуаський. Потім — Стефан, улюбленець покійного короля, якому той дарував чималі угіддя тут, в Англії. І нарешті молодший — Генріх, відомий тобі як єпископ Вінчестерський. Старший, Теобальд, — фаворит серед лордів, згідно з традицією, що тобі може видатися цілком обґрунтованою.
Френсіс подивився на Філіпа й усміхнувся.
— Цілком обґрунтованою, — повторив з усмішкою Філіп. — То наш новий король — Теобальд?
Френсіс похитав головою.
— Він теж сподівався на це, але ми, молодші сини, вміємо протискатися вперед. — Вони дійшли до найвіддаленішого закутка галявини й повернули назад. — Тоді як Теобальд ласкаво приймав шанобливість лордів, Стефан перетнув Ла-Манш, щодуху помчав у Вінчестер і з допомогою молодшого брата, єпископа Генріха, захопив замок і — що найважливіше — королівську скарбницю.
Філіп хотів уголос виснувати, що тепер Стефан їхній новий правитель, але припнув язика: він уже сказав те саме про Мод і Теобальда, і двічі помилився.
Френсіс вів далі:
— Щоб убезпечити свою перемогу, Стефанові бракувало лиш одного: підтримки церкви. Адже до того, як єпископ коронує його у Вестмінстері, йому не бути справжнім королем.
— Це мало б бути нескладно, — зауважив Філіп. — Його брат Генріх — один із найвпливовіших священників королівства: єпископ Вінчестерський, абат Гластонберійський, багатий, як Соломон, і майже такий самий могутній, як архієпископ Кентерберійський. А якщо єпископ Генріх не збирався коронувати Стефана, то чому допоміг йому захопити Вінчестер?
Френсіс кивнув.
— Мушу сказати, що дії єпископа Генріха в цій ситуації були блискучими. Навряд чи він допомагав Стефанові суто з міркувань братської любові.
— То чим він тоді керувався?
— Кілька хвилин тому я нагадав тобі, як покійний король Генріх ставився до церкви — так, наче то частина його королівства. Єпископ Генріх хоче, щоб новий король, хай би хто то був, ставився до церкви ліпше. Тому, перш ніж надати підтримку, Генріх змусив Стефана урочисто присягнути, що той збереже права та привілеї церкви.
Філіп був вражений. Відносини Стефана із церквою точно визначилися від самого початку його королювання, і то на умовах церкви. Але ще важливішим був сам прецедент. Церква коронувала правителів, але не мала права висувати умови. Схоже, прийшли часи, коли монархам не вдаватиметься здобути владу без домовленості із церквою.
— Це дуже важливо для нас, — сказав Філіп.
— Стефан, звісно, може й не дотримати обіцянки, — вів далі Френсіс. — Але ти все одно маєш рацію. Він не буде таким нещадним до церкви, як Генріх. Утім, є ще одна загроза. Двоє лордів надзвичайно незадоволені тим, що зробив Стефан. Один із них — Варфоломій, граф Ширингський.
— Я чув про нього. До Ширингу звідси день їхати. Кажуть, Варфоломій — людина віддана.
— Так, напевне. Я знаю тільки, що він — самовдоволений і впертий лорд, який не зречеться присяги на вірність Мод, хай би йому й обіцяли помилування.
— А хто другий невдоволений?
— Мій лорд, Роберт Глостерський. Я вже казав, що він амбітний. Його серце крає думка про те, що якби він був законним сином, то став би королем. Він хоче, щоб престол посіла його єдинокровна сестра, адже вірить, що та буде спиратися на його поради й настанови та що він буде фактичним королем.
— Він збирається якось діяти?
— Боюся, що так, — Френсіс стишив голос, хоча поруч нікого не було. — Роберт і Варфоломій разом із Мод і її чоловіком хочуть влаштувати заколот. Вони збираються скинути Стефана та посадити Мод на престол.
Філіп зупинився.
— Але це згубить усе, чого домігся єпископ Вінчестерський! — Він схопив брата за руку. — Послухай, Френсісе…
— Я знаю, про що ти думаєш. — Самовпевненість Френсіса раптом як вітром звіяло, він здавався стривоженим і наляканим. — Якби граф Роберт знав, що я розповім це тобі, він би мене повісив. Він у всьому мені довіряє. Але я цілком вірний церкві.