— Але що ти можеш вдіяти?
— Я думав про те, щоб попросити про аудієнцію з новим королем і все йому розповісти. Бунтівні графи, звісно, будуть все заперечувати, а мене повісять за віроломство. Але заколот не вдасться, і я потраплю на Небеса.
Філіп похитав головою.
— Нас навчали, що прагнути мучеництва — марна річ.
— А я думаю, що Господь ще має роботу для мене в цьому світі. Я маю довіру в маєтку впливового барона і, якщо залишуся там і буду вдосконалювати себе тяжкою працею, зможу сприяти правам церкви й верховенству закону.
— Чи є якийсь інший шлях?
Френсіс подивився Філіпові в очі.
— Саме тому я тут.
Філіп затремтів зі страху. Френсіс хотів і його вплутати. Інакше б він не виказав цю жахливу таємницю.
Тим часом його брат продовжував:
— Я не можу зрадити повстання, а ти можеш.
Філіп мовив:
— Господи Ісусе і всі Його святі, помилуйте мене.
— Якщо змову викриють тут, на півдні, то підозра не впаде на Глостер. Ніхто не знає, що я тут, ніхто не знає, що ти — мій брат. Вигадай якесь правдоподібне пояснення, як ти про це дізнався. Може, ти бачив зборисько воїнів, чи, можливо, хтось із Варфоломієвої челяді проговорився, коли сповідався твоєму знайомому священникові.
Філіп закутався в плащ. Він тремтів так, немов раптово похолоднішало. Це було небезпечно, дуже небезпечно. Ішлося про втручання в королівські справи, що нерідко було смертельним навіть для досвідчених інтриганів. Стороннім людям, як-от Філіп, не варто було й намагатися лізти в це.
Проте на кону стояло надто багато. Філіп не міг ігнорувати заколот проти короля, обраного церквою, коли він здатний був йому запобігти. І хай би як небезпечно для нього було розкривати змову, для Френсіса це було просто смертельно.
Філіп спитав:
— Який план у заколотників?
— Граф Варфоломій зараз повертається в Ширинг. Звідти він відправить гінців до всіх своїх прибічників на півдні Англії. Граф Роберт прибуде в Глостер на день-два пізніше та збере свої сили на заході. Нарешті Браян Фіцкаунт, лорд Воллінгфордського замку, зачинить його браму. Увесь південний захід Англії опиниться в руках заколотників без бою.
— Уже надто пізно! — сказав Філіп.
— Не надто. Маємо близько тижня. Але ти мусиш поквапитися.
Філіп, хоч і з острахом, усвідомлював, що він уже більш-менш наважився на це.
— Я не знаю, кому про це розповісти, — мовив він. — Слід було б повідомити графа, але він заколотник. Шериф, найпевніше, на його боці. Потрібен той, хто точно на нашому.
— Кінгзбриджський пріор?
— Мій пріор старий і немічний. Найімовірніше, він нічого не робитиме.
— Але ж має бути хтось.
— Є ще єпископ.
Філіп ніколи не розмовляв з єпископом Кінгзбриджським, але був певен, що той прийме його, вислухає та, напевне, стане на бік Стефана, адже Стефан був обранцем церкви. До того ж він був достатньо впливовим, щоб якось діяти в цій ситуації.
Френсіс спитав:
— Де живе єпископ?
— У півтора дня їзди звідси.
— Краще їдь сьогодні ж.
— Так, — мовив Філіп з важким серцем.
Френсіс мав винуватий вигляд.
— Мені шкода, що я не можу доручити це комусь іншому.
— Мені також, — сказав Філіп з почуттям. — Мені також.
Філіп зібрав братію в каплиці й повідомив, що король помер.
— Треба молитися за мирне престолонаступництво й нового короля, який любив би церкву більше за покійного Генріха, — сказав він, промовчавши, однак, про ключ до мирного престолонаступництва, який опинився в його руках. Натомість додав: — Надійшли й інші новини, що змушують мене відвідати монастир у Кінгзбриджі, і я повинен їхати негайно.
Помічник пріора вестиме служби, а келар керуватиме фермою, але жоден із них не був рівнею Пітерові Вейргемському, і Філіп боявся, що в разі його тривалої відсутності Пітер накоїть щось таке, що від монастиря нічого не залишиться. Він і раніше не міг вигадати, як стриножити Пітера й водночас не зашкодити його самооцінці, а тепер і зовсім не мав часу на це, тому вирішив зробити найкраще, що міг за таких обставин.
— Сьогодні ми з вами розмовляли про ненажерливість, — сказав Філіп після паузи. — Брат Пітер заслуговує на нашу подяку, адже він нагадав, що коли Господь благословляє нашу ферму й дарує нам Свої блага, то не для того, щоб ми стали гладкими й почувались утішеними, але в ім’я слави Його. Розділяти багатство з нужденними — наш священний обов’язок. Аж дотепер ми його нехтували — здебільшого через те, що тут, у лісі, нам нема з ким ділитися цими благами. Брат Пітер нагадав нам про обов’язок шукати нужденних, щоб допомогти їм.