Малий ретельно прицілився та плюнув у в’язня. Плювок виявився влучним і втрапив тому просто межи очі. В’язень прогарчав якийсь прокльон і шарпонувся в бік образника, але мотузки, якими він був прив’язаний до бортів воза, міцно його тримали. Випадок, здавалося б, був нічим не примітний, крім того, що той чоловік розмовляв нормандсько-французькою — мовою вельможців. Чи був він знатного походження? А чи просто опинився далеко від дому? Ніхто того не знав.
Запряжений волом віз заїхав під шибеницю. Пристав видерся на нього із зашморгом у руках. В’язень почав смикатися. Хлопчаки зраділи — вони були б дуже розчаровані, якби той лишався спокійним. Мотузки, якими приречений був прив’язаний за зап’ястки й кісточки, обмежували його рухи, але він смикав головою з боку в бік, стараючись уникнути зашморгу. Мить — і пристав, кремезний дядько, відступив і вдарив в’язня у живіт. Той, задихаючись, зігнувся навпіл, і пристав накинув зашморг йому на шию, затягнув вузол, зістрибнув на землю, натягнув мотузку та прив’язав її до гака в основі шибениці.
То була вирішальна мить. Якби в’язень пручався й далі, він лиш наблизив би свою смерть.
Ратники звільнили в’язневі ноги та підвели його, залишивши стояти самого на возі, з руками, зв’язаними за спиною. У натовпі запанувала мертва тиша.
Зазвичай на цьому етапі починався якийсь рух: мати в’язня билася в істериці, або дружина витягала ножа й кидалася до стратища в останній спробі врятувати чоловіка. Часом сам в’язень благав Господа про милість або проголошував страхітливі прокльони своїм катам. Ратники встали по обох боках шибениці, готові до будь-якого розвитку подій.
Саме тоді в’язень заспівав.
Він мав високий тенор, надзвичайно чистий. Співав французькою, але навіть ті, хто не розумів слів, могли здогадатися із журливої мелодії, що це пісня про тугу та втрату.
Співаючи, він дивився на когось у натовпі. Люди перед цією особою потроху розступалися, і невдовзі всі її побачили.
То була дівчина років п’ятнадцяти. Містяни дивувалися, чому не звернули на неї уваги раніше. В неї було довге темно-каштанове волосся, густе й пишне, яке сходилося на широкому чолі в точку, що в народі звалася «мисом удови». Вона мала звичайні риси обличчя та чуттєві, пухлі губи. Старші пані спостерегли її грубий стан і важкі груди, дійшли висновку, що вона вагітна, та припустили, що в’язень — то батько дитини, яку вона носить. Але всі інші не бачили нічого, крім її очей. Хай вона й здавалася вродливою, але ті глибоко посаджені, пильні очі разючого золотого кольору були такі блискучі й проникливі, що, здавалося, здатні зазирнути в самісіньке серце, і хотілося мерщій відвести погляд з остраху, що власниця тих очей може вивідати твої таємниці. Вдягнена вона була в дрантя, а м’якими щоками текли рясні сльози.
Візник запитально поглянув на пристава. Той своєю чергою поглянув на шерифа, чекаючи на кивок. Молодий священник похмуро, з нетерпінням підштовхнув шерифа ліктем, але той не звернув на нього уваги. Він дав крадієві доспівати. Запала страшна пауза, поки чарівний голос потворного чоловіка затримував смерть.
Щойно пісня закінчилася, шериф глянув на пристава й кивнув. Пристав вигукнув «Вйо!» та шмагнув вола мотузкою. У той самий час візник вдарив його батогом. Віл зробив крок уперед — в’язень похитнувся; віл потягнув віз далі — і в’язень повиснув на мотузці. Вона розтягнулася, і шия страченого з хрустом зламалася.
Пролунав крик, і всі обернулися до дівчини.
Кричала не вона, а дружина ножівника, що стояла поруч. Але саме та дівчина змусила її кричати. Вона стояла на колінах перед шибеницею, випроставши руки перед собою — у позі, в якій проказують прокльон. Нажахані люди відсахнулися від неї: всі знали, що прокльони тих, хто потерпів через несправедливість, найдієвіші; і всі відчували, що із цією стратою щось не так. Дітлахи перелякалися.
Дівчина підвела заворожливі золоті очі на трьох незнайомців — лицаря, ченця та священника — і проголосила своє прокляття, промовляючи страшні слова дзвінким голосом: «Проклинаю вас на хворобу та скорботу, голод і біль; хай домівки ваші згорять у вогні, а діти ваші сконають на шибениці; хай вороги ваші гараздують, а ви постарієте в журбі й жалю та вмрете в бридоті й муках…» Промовляючи останні слова, дівчина сунула руку в мішок, що стояв позаду, і витягнула живого когутика. Раптом у неї в руці з’явився ніж, і одним рухом вона відрізала півникові голову.