Філіп ще якийсь час дивився на них. Він не став би терпіти таке навіть за інших обставин. Заводієм, схоже, був вродливий парубок із пустотливою посмішкою, десь двадцяти одного року. Філіп побачив, як він занурив свій столовий ніж у свічку та кинув розтоплений лій на лису маківку наставника. Монах прокинувся і скрикнув, а юнаки зайшлися сміхом.
Філіп зітхнув і підвівся з місця. Він підійшов до хлопця ззаду, схопив його за вухо та грубо потягнув за собою з хорів у південну наву. Ендрю підвів голову й похмуро подивився на Філіпа: він не бачив, що сталося до того.
Коли вони відійшли так, щоб інші ченці не могли їх почути, Філіп відпустив вухо юнака й спитав:
— Ім’я?
— Вільям Бовей.
— Що за диявол вселився в тебе під час урочистої меси?
Вільям похмуро дивився на нього.
— Я втомився від служби, — сказав він.
Філіп був скупим на співчуття монахам, що скаржилися на свою долю.
— Втомився? — спитав він, трохи підвищивши голос. — Що ж тебе так втомило?
Той відповів з викликом:
— Молитва та хвалебний гімн серед ночі, утреня перед сніданком, потім ще одна молитва, канони, навчання, а тепер — урочиста меса.
— А ти їв?
— Я снідав.
— І сподіваєшся пообідати?
— Так.
— Більшість людей твого віку мусять працювати в полі до виснаження, від світанку до темряви, щоб заробити собі на сніданок і обід, ще й мають віддавати частину свого хліба тобі. Знаєш, чому вони це роблять?
— Так, — сказав Вільям, шаркаючи ногою й дивлячись долу.
— Продовжуй.
— Вони роблять це тому, що хочуть, щоб монахи співали для них під час служіння.
— Правильно. Працьовиті селяни подарували тобі хліб, м’ясо та спочивальню з кам’яними стінами, де взимку горить вогнище. Але ти так втомився, що не здатен заради них спокійно всидіти під час меси!
— Прошу пробачення, брате.
Філіп знову подивився на Вільяма. Від нього не було великої шкоди. Провина лежала на його старших, які через свою недбалість допускали глум у церкві. Філіп лагідно спитав:
— Якщо тебе виснажує служба, то чому ти пішов у монастир?
— Я п’ятий син у батька.
Філіп кивнув.
— А той, безперечно, віддав пріорату землю за те, щоб тебе прийняли?
— Так — ферму.
То була типова історія: чоловік, який мав багато синів, віддавав одного Господу, а щоб Бог не відкинув дар, давав якесь майно на додачу, щоб прогодувати сина в чернечих злиднях. Таким чином, чимало людей, що не мали до того покликання, ставали неслухняними монахами.
Філіп сказав:
— Якби тебе перевели на ферму чи в мій маленький лісовий скит Святого Йоана, де багато роботи на свіжому повітрі, а часу на молитви менше — ти зміг би віддавати відправам належне?
Вільямове обличчя просвітліло.
— Так, брате, я думаю, зміг би!
— Я так і знав. Подивимося, що можна зробити. Але ще зарано радіти — треба дочекатися призначення нового пріора та попросити його перевести тебе.
— Хай там як, дуже тобі дякую!
Меса закінчилась, і процесія монахів потягнулася до виходу. Філіп дав Вільямові знак мовчати, приклавши пальця до губ. Коли ченці йшли вервечкою через південну наву, Філіп і Вільям приєдналися до них і вийшли в галерею — прямокутне приміщення зі склепінчастою стелею, що межувало із південною частиною нави. Там процесія розсипалася. Філіп рушив був до кухні, але дорогу йому перегородив ключар, що набув агресивної пози, розставивши ноги й узявшись під боки.
— Брате Філіпе, — сказав він.
— Брате Ендрю, — відповів Філіп, а сам подумав, що ж на того найшло.
— Навіщо ти перервав відправу урочистої меси?
Це приголомшило Філіпа.
— Перервав відправу? — перепитав він з недовірою. — Один із хлопців кепсько поводився. Він…
— Я сам здатний впоратися з неслухами, — сказав Ендрю на підвищених тонах.
Монахи зупинились і стали прислухатися до їхньої розмови.
Філіп не розумів, чому ключар здійняв галас. Час від часу старшим братам доводилося навчати молодих монахів і послушників дисципліни під час відправи, і жодних правил, які уповноважували б на це виключно ключаря, не існувало. Філіп сказав: