Ідучи повз хати, Філіп усе питав себе, чи не забагато взяв на себе, коли докорив юному Вільямові Бовею. Поміркувавши, він вирішив, що ні. Не можна було не звернути уваги на таке зухвале порушення під час відправи.
Він дістався моста й зазирнув у Полову буду.
— Ось, погрійся. — Філіп простягнув камінь, загорнутий у шкіру. — Коли трохи охолоне, розгорни й постав ноги просто на камінь. Цього вистачить до ночі.
Брат Пол розчулено подякував. Він негайно зняв сандалі та поставив ноги на згорток.
— Біль миттю відпустив, — сказав він.
— Залиш його на ніч на вогнищі в кухні — і до ранку він знов нагріється, — додав Філіп.
— Брат Мілій не буде проти? — з острахом спитав Пол.
— Аж ніяк.
— Ти дуже добрий до мене, брате Філіпе.
— Пусте.
Філіп пішов, поки Полові подяки не стали надто нав’язливими. Врешті-решт, то був лише гарячий камінь.
Він повернувся до пріорату, пішов у галерею і вимив руки в кам’яній чаші, а потім подався у трапезну. Один з монахів уголос читав, стоячи за аналоєм. Обід мав проходити в повній тиші, за винятком читання, але воно супроводжувалося звуками, з якими сорок з гаком монахів поглинали їжу й, попри правила, перешіптувалися. Філіп тихенько сів на вільне місце біля одного з довгих столів. Монах поруч із ним самозабутньо смакував їжу. Він відчув на собі Філіпів погляд і пробурмотів:
— Риба сьогодні свіжа…
Філіп кивнув. Він бачив її на кухні. В животі в нього забурчало. Монах із заздрістю сказав:
— Кажуть, у твоєму лісовому скиті щодня їдять свіжу рибу.
Філіп похитав головою та прошепотів:
— Лише домашня птиця раз на два дні.
Погляд монаха став іще більш завидющим.
— А в нас шість днів на тиждень солона риба.
Слуга поклав перед Філіпом товсту скибку хліба, а на неї — рибу, що пахла прянощами брата Мілія. У Філіпа аж слина потекла. Він уже збирався накинутися на рибу зі своїм столовим ножем, коли монах з дальнього боку столу встав і вказав на нього. То був трапезник — відповідальний за дисципліну. Філіп подумав: а тепер що?
Трапезник порушив правило тиші, на що мав право.
— Брате Філіпе!
Ченці припинили їсти, і в трапезній стало тихо.
Філіп, який щойно заніс ніж над рибою, зупинився й запитливо подивився на нього. Наглядач сказав:
— У нас правило: хто запізнився — той без обіду.
Філіп зітхнув. Сьогодні все йшло шкереберть. Він поклав ніж, передав хліб і рибу слузі, схилив голову та став слухати, як монах читає молитву.
Під час пообіднього відпочинку Філіп пішов у комору під кухнею поговорити з Катбертом Білоголовим, келарем. Це була темна печера з низькими й грубими колонами та крихітними віконцями. Сухе повітря тут напахнилося ароматами припасів: хмелю та меду, старих яблук і сушених прянощів, сиру й оцту. Брат Катберт зазвичай був там, адже робота не залишала йому багато часу для відвідування служб, що його цілком влаштовувало: він був кмітливим приземленим чоловіком без особливої цікавості до духовного життя. Як ключар відповідав за святині, так келар — за земне: Катберт мав забезпечувати практичні потреби ченців, зберігати вирощене на монастирських полях і фермах і купувати на ринку те, чим братія та робітники не могли самі себе забезпечити. Ця робота вимагала неабиякої завбачливості й ретельного розрахунку. Але Катберт був не сам на сам із нею: приготуванням їжі відав кухар Мілій, і ще один чернець дбав про монаший одяг. Ці двоє виконували розпорядження Катберта. Крім них йому підпорядковувалися ще троє, але вони мали більшу свободу дій: гостинник, лазаретник, що дбав про старих і хворих монахів в окремій будівлі, і роздавач милостині. Попри це, Катберт мав неабиякий клопіт. Але йому вдавалося тримати все в голові, і він казав, що на це не варто марнувати пергамент і чорнило. Філіп підозрював, що Катберт просто так і не навчився пристойно писати й читати. Катбертів чуб посивів ще в молодості — тому його й прозвали Білоголовим, — але тепер, коли ченцю було вже за шістдесят, єдине волосся, що в нього залишилося, росло густими пучками з вух і носа, немов урівноважуючи його лисину. Філіп і сам колись був келарем у своєму першому, Уельському, монастирі й добре розумів труднощі Катбертової роботи та співчував його бурчанню. За це, власне, Катберт і любив Філіпа. Знаючи, що той пропустив обід, він дістав з пів десятка груш із діжки. Вони були вже трохи зморщені, але смачні, і Філіп із вдячністю з’їв їх, поки Катберт ремствував щодо грошових справ монастиря.