— Не розумію, чому пріорат у боргах, — сказав Філіп із ротом, набитим соковитим м’якушем.
— А не мав би, — відповів Катберт. — Монастир має більше землі, ніж коли-небудь, і парафій, що платять десятину, теж побільшало.
— То чому ми не заможні?
— Ти ж знаєш, як у нас тут усе влаштовано: монастирське майно здебільшого розділене між орудниками. У ключаря свої землі, у мене — свої, і дещиця — в наставника послушників. Решта належить пріорові. Кожен розпоряджається прибутком для виконання своїх обов’язків.
— А що із цим не так?
— Про все майно треба дбати. Уяви, наприклад, що ми здаємо якусь землю в оренду за дзвінку монету. Не можна віддати її тому, хто запропонує найбільше. Треба знайти порядного орендаря та стежити за тим, щоб він добре ту землю обробляв, інакше пасовища заболотяться, ґрунт виснажиться, а орендар не зможе платити й поверне землю в нікудишньому стані. Або от угіддя, де працюють наші робітники під керівництвом монахів: якщо туди навідуватися тільки, щоб зібрати врожай, ченці стануть ледачими й розбещеними, робітники крастимуть те, що там виросте, і з кожним роком угіддя даватимуть менше й менше. Та й церкву треба доглядати. Збирати десятину недостатньо. Треба поставити на чолі доброго монаха, який знає латину й живе духовним життям. Інакше люди скотяться в безбожність, будуть одружуватися, народжувати та помирати без церковного благословення й відмовляться платити десятину.
— Орудники мають турботливо розпоряджатися майном, — сказав Філіп, доївши останню грушу.
Катберт налив у кухоль вина з діжки.
— Мають, але на думці в них інше. І хай там як — що наставник послушників знає про обробіток землі? Чому лазаретник має знати, як управляти майном? Так, сильний пріор змусив би їх дбайливо до нього ставитися. Але упродовж тринадцяти років у нас був слабкий пріор, і тепер нема грошей, щоб відремонтувати собор, ми їмо солону рибу шість днів на тиждень, у школі майже немає послушників, а гостьовий будинок стоїть порожній.
Філіп промовчав і похмуро сьорбнув вина. Йому складно було спокійно ставитися до такого жахливого розбазарювання дарованого Господом майна. Йому кортіло схопити винного в цьому і струсити його так, щоб мізки стали на місце. Але винний лежав у труні за вівтарем. Утім, це давало хоч якусь надію.
— Скоро в нас буде новий пріор, — сказав Філіп. — Він усе виправить.
Катберт скептично подивився на нього.
— Ремігій? Виправить?
Філіп не розумів, що той має на увазі.
— Але ж не Ремігій стане новим пріором, правда ж?
— Дуже вірогідно, що саме він.
Філіп був збентежений.
— Він нічим не кращий за пріора Джеймса! Невже братія проголосує за нього?
— Наші підозріло ставляться до незнайомців, тому не голосуватимуть за тих, кого не знають. Пріором має стати хтось із нас. А Ремігій — пріорів заступник, найстарший монах після пріора.
— Але немає правила, що зобов’язало б нас обрати найголовнішого серед ченців, — запротестував Філіп. — Можна обирати серед орудників. Ти міг би стати пріором.
Катберт кивнув.
— Мені пропонували. Я відмовився.
— Чому?
— Я старішаю, Філіпе. Моя робота вже доконала б мене, якби я так до неї не звик, що виконую її не думаючи. Але прийняти таку велику відповідальність — це буде занадто. Я не маю сил очолити занепалий монастир і реформувати його. Врешті-решт, я буду не кращий за Ремігія.
Філіп однаково не вірив тому, що почув.
— Але є інші: ключар, наглядач, наставник…
— Наставник старий і зморений ще більше за мене. Гостинник — прожера й пияк. А ключар і наглядач обіцяли підтримати Ремігія. Чому? Не знаю, але здогадуюся. Думаю, Ремігій обіцяв призначити ключаря своїм заступником, а наглядача зробити ключарем — у нагороду за їхню підтримку.
Філіп аж упав на мішки з борошном, на яких сидів.
— Ти маєш на увазі, що Ремігій уже подбав про свою перемогу?
Катберт відповів не одразу. Він підвівся й пішов в інший куток комори, де поставив у ряд дерев’яний чан із живими вуграми, відро чистої води й діжку, на третину наповнену маринадом.
— Допоможи-но мені, — сказав він і дістав ніж.
Він витяг вугра із чана, вдарив його головою о кам’яну підлогу та вительбушив ножем. По тому він передав рибину, що й досі слабко корчилася, Філіпові.
— Омий його у відрі та кинь у діжку, — попросив він. — Цим ми будемо вгамовувати голод під час Великого посту.
Філіп якомога обережніше обполоснув напівмертвого вугра у відрі та кинув його в солону воду.