Катберт вительбушив наступного вугра та сказав:
— Є й інша можливість: кандидат, який зможе реформувати монастир, і чия посада, хоч і нижча від заступника пріора, але дорівнює ключареві або келареві.
Філіп кинув вугра у відро й спитав:
— Хто це?
— Ти.
— Я?! — Філіп так здивувався, що випустив з рук наступного вугра на підлогу. Фактично він також був орудником пріорату, але не вважав себе рівним ключареві або іншим — тому що вони були набагато старші за нього.
— Я надто молодий…
— Поміркуй, — сказав Катберт. — Ти все життя провів у монастирях. Ти мав двадцять один рік, коли став келарем. Ти був пріором маленького скиту близько п’яти років і реформував його. Всякому зрозуміло, що тебе торкнулася правиця Господня.
Філіп підняв вугра з підлоги й кинув у діжку з маринадом.
— Господь усіх торкнувся правицею Своєю, — мовив він.
Його приголомшила Катбертова пропозиція. Він жадав, щоб новим пріором Кінгзбриджського монастиря став хтось завзятий, але не думав про те, що то міг би бути він.
— Так, з мене був би кращий пріор, ніж із Ремігія, — задумливо сказав він.
Катберт мав вдоволений вигляд.
— Філіпе, якщо ти й маєш ваду, то це твоя чистота.
Філіп не вважав себе безгрішним, тому спитав:
— Про що ти?
— Ти, на відміну від більшості, не шукаєш у діях людей низьких мотивів. Весь монастир уже вважає тебе кандидатом на посаду пріора, усі думають, що ти приїхав боротися за їхні голоси.
Філіп обурився.
— Чому вони так вважають?
— А ти подивись на себе очима низької, підозрілої людини. Ти приїхав через кілька днів після смерті пріора Джеймса, немов хтось звідси потайки повідомив тебе про це.
— І як, на їхню думку, я це зорганізував?
— То їм невідомо, але вони думають, що ти розумніший за них, — Катберт заходився далі тельбушити вугрів. — І згадай, як ти поводився сьогодні. Приїхав і наказав чистити стайню. Потім припинив дурощі під час відправи. Запропонував перевести юного Вільяма Бовея в інший монастир, а всім відомо, що переведенням монахів відає саме пріор. Ти, хоч і непрямо, але засудив Ремігія, коли поніс гарячий камінь братові Полу, що стоїть на мосту. І, нарешті, ти привіз смачний сир на кухню, і всі ми з’їли по шматочку після обіду. І хоч ніхто не сказав, звідки той сир узявся, ми всі впізнали неповторний смак сиру з лісового скиту Святого Йоана.
Філіпа розізлило те, що його дії могли так витлумачити.
— Але будь-хто міг зробити те саме.
— Будь-хто зі старших монахів міг би зробити щось одне. Ніхто не зробив би все одразу. Ти увійшов і взяв на себе керівництво! Ти вже почав реформувати монастир. І, звісно, поплічники Ремігія стараються відбиватися. Саме тому ключар Ендрю сварив тебе в галереї.
— Так от воно, пояснення! А я думав: що на нього найшло?
Філіп мив вугра й розмірковував.
— І схоже, що трапезник змусив мене пропустити обід з тих самих причин.
— Саме так. Він принизив тебе перед монахами. Але, думаю, і те й інше дало протилежний результат: обидва зауваження не були виправдані, а ти прийняв їх із гідністю. Справляв враження істинного праведника.
— Я робив це не для того, щоб справити враження.
— Святі теж не прагнули когось вразити. А от і дзвони до пообідньої відправи. Облиш вугрів. Після служби буде навчальна година, коли дозволені дискусії. Багато хто з братів хоче поговорити з тобою.
— Не поспішай! — занепокоєно мовив Філіп. — Те, що хтось вважає, ніби я хочу стати пріором, не означає, що я візьму участь у виборах. — Його лякала сама думка про вибори, і він зовсім не хотів покидати свій чудово облаштований лісовий скит та поринати у складні пертурбації Кінгзбриджського пріорату. — Я маю все обміркувати, — благально сказав він.
— Я знаю, — Катберт випростався й подивився Філіпові в очі. — Поки будеш обмірковувати, пам’ятай от про що: пиха — то, безперечно, гріх, але надмірна скромність так само заважає волі Господній.
Філіп кивнув.
— Я пам’ятатиму. Дякую тобі.
Він пішов з комори й поспішив у галерею. Коли Філіп приєднався до інших монахів, що вишикувалися на вході до церкви, в його думках панував безлад. Він усвідомив, що можливість стати Кінгзбриджським пріором неймовірно хвилює його. Він гнівався через те, як ганебно керували пріоратом упродовж довгих років, і тепер мав можливість виправити все. Раптом йому здалося, що він не певен у своїх силах. Замало було лише визначити, що необхідно зробити, і віддати відповідні накази. Треба було переконувати інших, розумно розпоряджатися майном, знаходити гроші. Ця робота вимагала неабиякої кмітливості й великої відповідальності.