— Була якась метушня серед юнаків, — похмуро відповів ключар. — Я збирався поговорити з ними пізніше.
— Не дивно, що ти не певен щодо подробиць, адже ти був зосереджений на службі, — поблажливо сказав Мілій. — На щастя, в нас є трапезник, чий обов’язок полягає в тому, щоб не допускати порушень правил поведінки братами. Розкажи нам, брате П’єре, що ти бачив.
Трапезник неприязно подивився на нього.
— Те саме, про що тобі сказав ключар.
Мілій мовив:
— Гадаю, нам доведеться дізнатися подробиці в брата Філіпа.
«Мілій дуже розумний, — подумав Філіп. — Він легко показав усім, що ані ключар, ані трапезник не бачили, що робили під час служби молоді монахи». Однак, хоч Філіпа і вражали діалектичні здібності Мілія, він не хотів грати в цю гру. Вибір пріора мав полягати не в змаганні з дотепності, а в прагненні зрозуміти волю Господню. Він вагався. Мілій подивився на нього так, немов хотів сказати: «Ось нарешті твій шанс». Але Філіп був упертий, і ця риса особливо яскраво проявлялася, коли хтось намагався спонукати його до чогось сумнівного. Він подивився Мілію в очі та сказав:
— Усе було так, як описали брати.
Мілій аж перемінився на обличчі. Він з недовірою подивився на Філіпа й розтулив був рота, але, очевидно, не знав, що сказати. Філіп почувався винувато через те, що підвів його. «Поясню йому все потім, якщо він не дуже злитиметься», — подумав він.
Ремігій уже збирався продовжити свою звинувачувальну промову, коли почувся чийсь голос:
— Я хочу сповідатися.
Усі оглянулися. То був Вільям Бовей, той самий порушник. Він підвівся й стояв з винуватим обличчям.
— Я кидав грудки землі в наставника та сміявся, — тихо, але виразно сказав він. — Брат Філіп присоромив мене. Я благав Господа пробачити мені й попросив братів призначити мені покарання.
Він різко сів.
Ремігій не встиг відреагувати, як підвівся ще один юнак.
— Я хочу сповідатися. Я робив те саме. Прошу призначити мені покарання, — сказав він і також сів на місце.
Ці раптові зізнання, здавалося, були заразні: за своїми товаришами зізнався третій монах, потім — четвертий, а за ним і п’ятий.
Попри Філіпові вагання, правда випливла, і він не міг не радіти з того. Він бачив, що Мілій старається приховати переможну усмішку. Ці каяття не залишали сумнівів, що просто під носом у ключаря й трапезника відбувався неабиякий бешкет.
Ремігій, надзвичайно невдоволений, призначив покарання: тиждень цілковитого мовчання. Вони не повинні були ні з ким розмовляти, і ніхто не мав розмовляти з ними. То було жорстокіше покарання, ніж могло здатись. Колись у юнацтві Філіп теж був так покараний. Навіть один день усамітнення здавався жахливим, а цілий тиждень був просто нестерпний.
Але Ремігій просто давав вихід своєму гніву через те, що його перехитрили. Після того як юнаки сповідалися, він не міг не покарати їх, а покаравши, визнавав, що Філіп мав рацію. Його напад на Філіпа цілком провалився, і той почувався переможцем. Попри відчуття провини, він дійсно смакував ту мить.
Але приниження Ремігія ще не закінчилися.
Катберт знову заговорив:
— Було ще одне порушення, яке нам варто обговорити. Воно сталося в галереї після урочистої меси.
Філіпові стало цікаво, що ж буде тепер.
— Брат Ендрю звинуватив брата Філіпа в непорядній поведінці.
«Ще б пак, — подумав Філіп. — Про це всі знають».
Катберт продовжив:
— Нам усім відомо, що зараз слушний час і місце для таких звинувачень — під час капітулу. І наші предки постановили так недарма. Пристрасті за ніч затихають, тому претензії краще обговорити наступного ранку, у спокої й урівноваженості, а до розв’язання питання може долучитися мудрість усієї спільноти. Але, на превеликий жаль, Ендрю порушив це чутливе правило та влаштував сцену в монастирі, збаламутивши всіх своєю непоміркованістю. Не звернути увагу на таке порушення — це несправедливо щодо молодших братів, які були покарані за свої вчинки.
«Це безжально й блискуче», — із задоволенням подумав Філіп. Питання про те, чи мав Філіп право виводити Вільяма з хорів під час служби, не обговорювали. Спроби порушити його перетворилися на обговорення поведінки обвинувача. Воно й не дивно, адже скарга Ендрю на Філіпа була нещирою. Катберт і Мілій, таким чином, виставили Ремігія і двох його головних союзників — Ендрю й П’єра — не в найкращому світлі.
Обличчя Ендрю, і без того червоне, побуряковіло від гніву, а Ремігій, здавалося, злякався. Філіп був радий, адже вони заслужили на це, але його хвилювало, що їхнє приниження зайде надто далеко.