Філіп замислився. Розчарування вбивало його.
— Хіба не можна просто спитати? — сказав він.
— Спитати? Про що ти?
— Спитати в єпископа про його наміри.
— Як?
— Можна послати вістку в єпископський палац, чи не так? — розмірковував уголос Філіп.
Він подивився на Катберта. Той замислився.
— Так. Я постійно відправляю вісників. Можна послати й у палац.
Мілій скептично сказав:
— І запитати, що задумав єпископ?
Філіп насупив брови. У тому й полягала складність. Катберт погодився з Мілієм.
— Єпископ нам не відповість, — мовив він.
Раптом Філіпа пройняло. Його погляд пояснішав, і він збуджено плеснув руками.
— Так, — випалив він. — Єпископ не скаже. Скаже його архідиякон.
Тієї ночі Філіпові наснився Джонатан, покинутий малюк. У сновидінні хлопчик лежав на ґанку каплиці скиту Святого Йоана, а Філіп читав утреню, коли раптом з лісу вийшов вовк і, спритний, мов змій, рушив через поле до малого. Філіп боявся ворухнутися, щоб не порушити порядок під час відправи й не стягти на себе гнів Ремігія та Ендрю, які обидва були там (хоча насправді вони ніколи не навідувались у скит). Він хотів закричати, але не зміг видати ані звуку, як то часто бувало в його снах. Він так силкувався гукнути, аж сам себе розбудив і, лежачи в темряві, тремтів, слухав дихання інших монахів, що спали навколо, і потроху переконував себе, що ніякого вовка не було.
Після прибуття в Кінгзбридж Філіп майже не думав про малюка. Тож тепер замислився про те, що робити з дитиною, якщо він стане пріором. Тоді все зміниться. Малюк у невеличкому монастирі глибоко в лісі, хоч як незвичайно це було, не спричиняв жодних наслідків. Але немовля в Кінгзбриджському пріораті неодмінно викличе переполох. З іншого боку, що в тому такого? Дати людям тему для розмов — то не гріх. А бувши пріором, він зможе робити так, як заманеться, наприклад перевести Джонні Вісім-Пенсів у Кінгзбридж, щоб той дбав про дитя. Ця думка неймовірно потішила його. «Саме так я і вчиню», — подумав він, але потім згадав, що, найпевніше, не стане пріором.
Так Філіп пролежав до світанку, аж тремтячи від нетерпіння. Але він нічим не міг собі зарадити. Розмовляти з монахами було марно, адже тепер вони страшилися Озберта. Кілька з них навіть підходили до Філіпа висловити співчуття через його поразку, немов вибори вже відбулися. Він втримався від спокуси назвати їх безвірними боягузами. Натомість усміхнувся й сказав, що вони ще можуть здивуватись. Але і його власна віра була слабка. Архідиякона Валер’яна могло не бути в єпископському палаці, або він міг мати причини не казати Філіпові про плани єпископа, або — і це було найімовірнішим, зважаючи на характер архідиякона, — він міг плекати власні плани.
Філіп устав на світанку разом з іншими монахами й пішов у церкву на утреню — першу відправу впродовж дня. Звідти він попрямував у трапезну, щоб поснідати разом із рештою, але його перехопив Мілій і крадькома запросив на кухню. Філіп пішов за ним, його нерви були на межі. Напевне, вісник повернувся, до того ж неймовірно швидко. Схоже, відповідь надійшла негайно, і він виїхав ще вчора по обіді. Але навіть якщо все так і сталося, то все одно було надто швидко. На стайні не було жодного коня, здатного покрити таку відстань за такий час. Але яку відповідь він приніс?
Та на кухні його чекав не вісник, а архідиякон, Валер’ян Біґо, власною персоною.
Філіп здивовано витріщився на нього. Худа, закутана в чорне постать архідиякона височіла на табуреті, немов ворон на пні. Кінчик його довгого носа почервонів від холоду. Він грів кістляві білі руки об келих гарячого вина з прянощами.
— Добре, що ти приїхав, — бовкнув Філіп.
— Добре, що ти написав мені, — спокійно відповів Валер’ян.
— То це правда? — нетерпляче спитав Філіп. — Єпископ призначить Озберта?
Валер’ян здійняв руку, зупиняючи його.
— Ми ще дійдемо до цього. Катберт щойно розповів мені про вчорашні події.
Філіп приховав своє розчарування. То не було прямою відповіддю. Він придивився до Валер’янового обличчя, намагаючись зчитати його думки. Схоже, він справді мав свої плани, але Філіп не міг зрозуміти, які саме.
Катберт, якого Філіп спершу не помітив, сидів біля вогнища та вмочував кінський хліб у пиво, щоб зробити його прийнятно м’яким для своїх старих зубів. Він продовжив розповідати про вчорашні збори капітулу. Філіп відчайдушно намагався зрозуміти, що задумав Валер’ян. Узяв скибку хліба, але надто хвилювався, щоб з’їсти, тому випив трохи водянистого пива, аби зайняти чимось руки.
— Отже, — нарешті мовив Катберт, — здавалося, нашою останньою можливістю було перевірити, які наміри має єпископ. На щастя, Філіп згадав про знайомство з вами, і ми надіслали повідомлення.