Однак перед службою Філіп мав дещо обговорити з Валер’яном, адже вони нарешті залишилися віч-на-віч.
— Та звістка, що я передав тобі, — почав він. — Щодо графа Ширингського…
Валер’ян кивнув.
— Я не забув — і це дійсно важливіше за те, хто стане пріором чи єпископом. Граф Варфоломій уже прибув в Англію. Завтра його чекають у Ширингу.
— І що ти робитимеш? — з нетерпінням спитав Філіп.
— Я залучу сера Персі Гамлейського. Сподіваюся, він сьогодні буде серед парафіян.
— Чув про нього, але ніколи не бачив, — сказав Філіп.
— Видивляйся гладкого лорда з потворною дружиною та вродливим сином. Ти помітиш його жінку — вона як більмо на оці.
— Чому ти думаєш, що вони стануть на бік короля Стефана й підуть проти графа Варфоломія?
— Вони люто ненавидять графа.
— Чому?
— Їхній син, Вільям, був заручений із графською донькою, але вона стала дибки проти нього, і весілля скасували, що принизило Гамлеїв. Вони досі переживають цю образу та скористаються будь-якою нагодою відплатити Варфоломієві.
Філіп вдоволено кивнув. Він радий був розділити цю відповідальність з іншим: у нього тепер з’явилося багато справ. Кінгзбриджський пріорат був достатньо складним завданням. Добре, що Валер’ян міг подбати про те, що відбувалося за його стінами.
Вони вийшли з будинку пріора й попрямували до собору. Братія чекала. Філіп став на чолі колони, і процесія рушила.
Мить, коли Філіп увійшов у собор під спів монахів, яких він вів, була чудовою. Він тішився нею навіть більше, ніж очікував. Сказав собі, що його новий високий сан символізує силу, спрямовану на те, щоб творити добро, і саме тому він почувається таким схвильованим. Він подумав, що якби старий абат Пітер із Гвінеду зараз бачив його, то дуже пишався б.
Філіп повів монахів на хори. Велику відправу, таку, як ця, часто проводив єпископ. Сьогодні її мав вести його заступник, архідиякон Валер’ян. Коли той розпочав, Філіп став роздивлятися вірян у пошуках родини, про яку казав Валер’ян. У наві стояли десь із півтори сотні людей: купці й лорди у важких зимових накидках і шкіряному взутті, селяни в грубих кожухах, взуті в повстяники або деревняки. Філіп швидко знайшов Гамлеїв. Вони були в передніх рядах, перед вівтарем. Першою він побачив жінку. Валер’ян не перебільшував — вона була справді бридка. Хоч і напнула каптура, її обличчя було видно, і Філіп побачив, що шкіра в жінки вкрита потворними гнояками, які вона постійно нервово мацала. Поруч із нею стояв огрядний чолов’яга років сорока. То був Персі. Його вбрання підкреслювало статус людини впливової та заможної, однак далекої від найвищих верств, до яких належали барони й графи. Їхній син спирався на колону. То був ладний парубок з яскраво-солом’яним волоссям, вузенькими очима та бундючним поглядом. Споріднення з графською родиною мало дати Гамлеям змогу перетнути межу, що відділяла помісне дворянство від титулованого. Не дивно, що вони так гнівалися через скасування весілля.
Філіп повернувся думками до відправи. Валер’ян дещо поспішав, як на думку Філіпа. Він знов замислився про те, чи правильно вчинив, коли погодився допомогти Валер’янові стати єпископом у разі смерті старого. Валер’ян був відданою людиною, але, схоже, недооцінював важливість відправи. Врешті-решт, багатство й влада церкви слугували лиш засобом: справжньою метою було спасіння душ. Філіп подумав, що забагато переживає через Валер’яна. Справу вже було зроблено, а єпископ, напевне, проживе ще років двадцять, хай би як це розчаровувало Валер’яна.
Паства була доволі шумна. Ніхто з них, звісно, не знав респонсорію — вони лише повторювали найвідоміші молитви й «амінь», а в решті відправи брали участь лише священники й монахи. Дехто з вірян слухав у шанобливій тиші, але інші блукали навою, віталися й розмовляли. «Прості люди, — подумав Філіп, — треба щось робити, щоб привернути їхню увагу».
Служба наближалася до закінчення, і архідиякон Валер’ян звернувся до пастви:
— Більшість із вас знає, що наш дорогий пріор Кінгзбриджський помер. Його тіло, що зараз із нами в храмі, буде поховане на монастирському цвинтарі сьогодні по обіді. Єпископ і монахи обрали його наступником брата Філіпа Гвінедійського, який сьогодні вранці ввів нас у собор.
Він замовк, і Філіп підвівся, щоб вивести процесію із церкви, коли Валер’ян сказав:
— На жаль, я маю сповістити вам ще одну сумну новину.
Філіп здивувався й негайно сів на місце.
— Я щойно одержав звістку, — додав Валер’ян.