Філіп знав, що звісток йому не надходило. Вони були разом упродовж ранку. Що тепер задумав лукавий архідиякон?
— Мене звістили про втрату, що дуже зажурить усіх нас.
Він знову зупинився.
Хтось помер — але хто? Валер’ян знав про це ще до того, як приїхав, але тримав у секреті й тепер удавав, ніби щойно дізнався. Чому?
На Філіпову думку, цьому могло бути лише одне пояснення — і якщо його підозри були справедливі, то виходило, що Валер’ян іще амбітніший і безпринципніший, ніж гадалося Філіпові. Невже він справді морочив їх і маніпулював ними? Невже Філіп був лише пішаком у Валер’яновій грі?
Останні слова Валер’яна підтвердили, що так воно й було.
— Дорогі браття, — урочисто мовив він. — єпископ Кінгзбриджський помер.
Розділ З
I
— Ця курва теж прийде, — сказала Вільямова мати. — Я певна в цьому.
Вільям подивився на фасад Кінгзбриджського собору, що вимальовувався вдалині, відчуваючи водночас страх і жадання. Якщо леді Алієна з’явиться на службі з нагоди Водохреща, то всі вони опиняться в неприємній і ніяковій ситуації, але його серце все одно забилося швидше від думки про те, що він знову її побачить.
Вони скакали дорогою в Кінгзбридж: Вільям і його батько — на бойових конях, а мати — на файному рисаку. Їх супроводжували троє лицарів і стільки само конюхів. То був разючий і навіть загрозливий гурт, що радувало Вільяма. Селяни на дорозі розбігалися, коли бачили їхніх могутніх коней. Якби ще мати не бурчала.
— Усім усе відомо, навіть цим убогим холопам, — процідила вона. — Вони кепкують з нас. «Хто сватався й обляпався? Вілл Гамлейський!» Я одного наказала відшмагати за це, але яка з того користь. Пустили б мене до тієї курви — я б з неї шкіру зняла живцем і повісила на сук воронам на поживу.
Вільям волів, щоб вона замовкла. Родина зазнала приниження з вини Вільяма — принаймні так вважала його мати, — і він не хотів, щоб йому зайвий раз про те нагадували.
Вони з гуркотом проїхали розхитаним містком, що вів до селища Кінгзбридж, і погнали коней похилою дорогою до пріорату. Біля цвинтаря, з північного боку церкви, вже скубали поріділу траву два-три десятки коней, але не таких розкішних, як гамлеївські. Вони під’їхали до стайні та віддали віжки монастирським конюшим.
Моріг вони перетнули строєм: Вільям і батько обабіч матері, за ними — лицарі, а замикали ходу конюхи. Люди розступалися перед ними, але Вільям бачив, як вони підштовхують одне одного та вказують на них, тому був певен, що всі шепочуться про скасоване весілля. Він глянув на матір, і з грізного виразу її обличчя здогадався, що вона думає про те саме.
Родина ввійшла в собор.
Вільям ненавидів церкви. У них було холодно навіть за теплої погоди, і в темних кутках і низьких тунелях проходів завжди ховався слабкий гнилісний запах. Та найгіршим було те, що в церкві Вільям завжди думав про пекельні страждання, а він боявся пекла.
Вільям оглянув парафіян. Спершу він ледь розрізняв обличчя через морок, що царював усередині. За хвилину його очі звикли до темряви, але він однаково не побачив Алієни. Вони пішли в бік вівтаря. Там її також не було видно. Вільям відчув одразу і полегшення, і смуток, а потім побачив її, і його серце на мить зупинилося.
Алієна була попереду, на південному боці нави, в супроводі незнайомого Вільямові лицаря, в оточенні зброєносців і фрейлін. Вона стояла спиною до Вільяма, але її темне хвилясте волосся він не сплутав би ні з чиїм. Коли він помітив її, дівчина повернулася, і йому явився вигин її м’якої щоки та прямий гордовитий ніс. Її очі — такі темні, що здавалися чорними, — зустрілися з Вільямовими. Він затамував подих. Ці темні очі, і без того великі, розширилися, коли вона побачила його. Він хотів із байдужим виразом подивитися в інший бік, але не міг відірвати від неї погляду.
Він мріяв про те, щоб вона усміхнулася йому, хай би то був навіть непомітний рух губами, просто на знак уваги. Він схилив перед нею голову — то був радше кивок, ніж уклін, — але її обличчя посуворішало, і вона відвернулася.
Вільям зіщулився, наче від раптового болю. Він почувався як собака, якого копняком відігнали з дороги, і йому закортіло скрутитися десь у куточку, де ніхто його не побачить. Він схвильовано озирнувся, щоб переконатися, чи не помітив хтось цього обміну поглядами. Поки Вільям ішов до вівтаря разом із батьками, він зрозумів, що й тут люди витріщаються на нього й на Алієну, підштовхують одне одного ліктями та перешіптуються. Він дивився просто перед собою, щоб уникнути чужих поглядів, і змусив себе високо підвести голову. «Як вона заподіяла нам таке?» — подумав він. Вони були однією з найповажніших родин Південної Англії, а вона змусила їх почуватися ницими. Ця думка обурювала його настільки, що він ладен був вихопити меч і кинутися на когось.