Вільям про таке не думав, але тепер уявив собі цю картину. Якщо Варфоломій зрадник, то вбити його — це праве діло.
— Так і помстимось, — випалив Вільям. — А замість покарання король нагородить нас!
Вони знову зможуть ходити з гордо здійнятою головою, і…
— Нікчемні недоумки, — з раптовою злістю сказала мати. — Сліпі, безмізкі дурні. Ви повісили б Варфоломія на найближчому суку. Сказати вам, що буде після того?
Вони обидва промовчали. Коли мати була в такому настрої, краще було не реагувати на її закиди.
Вона продовжила:
— Роберт Глостерський заперечуватиме існування заколоту й присягне на вірність королю Стефану. На тому все й скінчиться, от тільки вас обох повісять за вбивство.
Вільям затремтів. Думка про повішання неймовірно лякала його. Він бачив це у страшних снах. Він розумів, що мати має рацію: король міг повірити або вдати, ніби вірить в те, що ніхто не наважиться змовлятися проти нього, і легко принести два життя в жертву заради переконливості.
Батько сказав:
— Ти права. Ми зв’яжемо його, мов ту свиню, що везуть на бійню, привеземо живим королеві у Вінчестер, викриємо його там і зажадаємо винагороди.
— Не пробував думати головою? — презирливо спитала мати. Вона була напружена і, як бачив Вільям, теж схвильована, тільки якось інакше, ніж батько. — Хіба архідиякон Валер’ян не хотів би сам привести зрадника зв’язаним до короля? — вела далі вона. — Хіба не хотів би він сам одержати винагороду? Хіба ти не знаєш, що він прагне стати єпископом Кінгзбриджським? Нащо йому поступатися тобі честю заарештувати зрадника? Чому він вирішив звернутися до нас у соборі — так, немов випадково зустрів, — замість приїхати до нас у Гамлей? Чому розмова була така коротка й незрозуміла?
Вона зробила паузу, немов чекала на їхню відповідь, але і батько, і Вільям знали, що вона її не потребує. Вільям чув, нібито священники не повинні були бачити кровопролиття, і подумав, що, напевне, тому Валер’ян і не хоче втручатись у справу з Варфоломієм. Проте, згадавши архідиякона, одразу подумав, що той навряд чи зважав би на це.
— Я скажу вам чому, — мовила мати після паузи. — Тому що він не певен, чи Варфоломій насправді зрадник. У нього ненадійне джерело. Не знаю, звідки він взяв це — може, підслухав розмову когось напідпитку, або перехопив якусь двозначну вістку, або розмовляв з неблагонадійним шпигуном. У всякому разі він не хоче пхати в це носа. Він не хоче відкрито звинувачувати графа Варфоломія в зраді — на той випадок, якщо звинувачення виявиться несправедливим, — щоб його самого не затаврували як наклепника. Він хоче, щоб ризикнув хтось інший, хоче чужими руками жар загрібати. А коли все скінчиться, якщо зраду доведуть, він радо поставить це собі в заслугу. Але якщо виявиться, що Варфоломій безвинний, Валер’ян просто не визнає, що казав нам щось сьогодні.
Тепер усе здавалося очевидним. Без матері Вільям з батьком, безперечно, потрапили б у Валер’янову пастку. Вони б по своїй волі наразилися заради нього на велику небезпеку. Розсудливість матері була неймовірною.
Батько сказав:
— То що, нам просто забути про це?
— Певно, що ні! — В неї загорілися очі. — Ми досі маємо можливість знищити людей, які нас принизили.
Конюх тримав її рисака. Вона взяла віжки й відмахнулася від нього, але не сіла одразу. Стала поруч із конем, плескаючи його по шиї, і тихо заговорила:
— Треба знайти докази змови, які ніхто не зможе заперечити після того, як ми його звинуватимо. Їх треба здобути потай — ніхто не має здогадатись, що саме ми шукаємо. А коли ми їх матимемо, то заарештуємо Варфоломія і відведемо до короля. Протистояти доказам він не зможе, тому зізнається й попросить помилування. А ми попросимо винагороду, що нам належить.
— А про Валер’яна й не згадаємо, — додав батько.
Мати похитала головою.
— Хай також одержить частку і слави, і винагороди. Хай залишиться в боргу перед нами. Це нам лише на користь.
— Як нам знайти докази? — стурбовано спитав батько.
— Треба пробратися у Варфоломіїв замок, — похмуро сказала мати. — Це буде складно. Ніхто не повірить, що ми завітали туди з візитом — усі знають, як ми ненавидимо Варфоломія.
Раптом Вільямові сяйнула думка.
— Я можу піти, — озвався він.
Батьки насторожилися. Мати зауважила:
— Це буде менш підозрілим, ніж якби пішов батько. Але який в тебе привід для візиту?
Вільям уже все обміркував.