Він залишив Волтера на стайні з кіньми й пішов подвір’ям туди, де точно навпроти вартівні був другий міст через рів — той, що вів у верхнє коло. На тому боці мосту його перепинив інший вартовий. Цей охоронець, на відміну від першого, спитав, у якій справі прийшов Вільям, і той відповів:
— Приїхав побачитися з леді Алієною.
Вартовий не знав його, але роздивився з голови до ніг, відзначив накидку тонкої роботи й багряну туніку та прийняв Вільяма за сподіваного залицяльника, тож із посмішкою сказав:
— Знайдете юну леді у великій залі.
У центрі верхнього подвір’я стояв донжон — квадратна триповерхова кам’яниця з товстими стінами. Зазвичай на першому поверсі таких споруд розташовувалася комора. Над нею була велика зала, куди вела приставна дерев’яна драбина, яку можна було втягнути зсередини. На верхньому поверсі мала бути графська опочивальня, яка повинна була стати останнім рубежем Варфоломія, коли Гамлеї прийдуть по нього.
Загалом замкові будівлі були розташовані таким чином, щоб утворити низку тяжких перешкод для нападників. Це було звичайною практикою, але тепер, коли Вільям намагався зрозуміти, як обійти ці перешкоди, він ясно бачив призначення різних складових. Навіть якщо нападники проривались у нижнє коло, вони однаково мали перейти ще один міст і пройти повз іще одну вартівню, а потім атакувати міцний донжон. Далі їм треба було якось потрапити на верхній поверх — для цього, мабуть, довелося б скористатися власною драбиною, — і навіть тоді на них чекав іще один бій, щоб дістатися сходами в графську опочивальню. Вільям усвідомив, що взяти замок можна тільки хитрістю, і почав обмірковувати, як пробратися всередину.
Він піднявся драбиною та увійшов у залу, повну людей, але графа серед них не було. У дальньому кутку ліворуч були сходи, що вели в опочивальню, а біля них сиділи п’ятнадцять-двадцять лицарів і солдатів, які тихо розмовляли. Це було незвично. Лицарі й солдати належали до різних класів. Лицарі володіли землею та забезпечували себе коштом ренти, а солдатам платили поденно. Вони починали товаришувати лише тоді, коли з’являлася загроза війни.
Вільям упізнав декого з них: Ґілберта Котячу Пику, злого старого вояка із допотопною бородою й довгими бакенбардами, досі сильного попри те, що йому було вже за сорок; Ральфа Лаймського, який витрачав на одяг більше, ніж деякі наречені, і нині був убраний у синю мантію із червоною шовковою підбійкою; Джека Фіцгійома, котрий, хоч і був однолітком Вільяма, вже став лицарем, і кількох інших. Він кивнув товариству, але на нього не звернули уваги — відомий усім, Вільям був, однак, ще надто молодим, щоб щось важити.
Він подивився в інший куток зали й одразу побачив Алієну. Вигляд у неї був геть не такий, як напередодні. Вчора вона вбралася для відвідин собору в шовки, тонку вовну й льон вкупі з манжетами, стрічками й гостроносими черевичками. Нині ж дівчина одягнула коротку туніку, немов селянка або дитина, а ноги в неї були босі.
Алієна сиділа на лаві й дивилася на гральну дошку, де стояли різноколірні фішки. Вільям побачив, як вона підтягнула туніку, оголивши коліна, насупилася й наморщила носа. Напередодні вона була неймовірно витончена, сьогодні ж здавалася беззахисною дитиною — і це робило її ще більш жаданою для Вільяма. Раптом він засоромився через те, що це дитя завдало йому стільки страждань, і захотів якось довести їй, що здатен її підкорити. Це відчуття було майже як хіть.
Вона грала з хлопчиком, молодшим од неї роки на три, непосидливим і роздратованим: йому не подобалася гра. Вільям відзначив родинну схожість між ними. Хлопчик нагадував Алієну в дитинстві — той самий кирпатий ніс і коротке волосся. То, мабуть, був її молодший брат Річард, наступник графського титулу.
Вільям наблизився. Річард глянув на нього й знову зосередився на дошці. Алієна не відводила від неї погляду. Дошка мала форму хреста й була поділена на різноколірні квадрати. Чорні й білі фішки, схоже, були зроблені зі слонової кістки. Вони грали у «Млин», також відомий як «Танець на дев’ятьох» — напевне, цю гру Алієнин батько привіз їм у подарунок із Нормандії. Але Вільяма більше цікавила сама Алієна. Коли вона нахилилася до дошки, туніка зсунулася, і він на мить побачив її груди. Вони були такі великі, як він собі й уявляв.