У нього пересохнуло в роті. Річард посунув фішку на дошці, і Алієна сказала:
— Ні, так не можна.
Хлопчик збентежився.
— Чому ні?
— Тому що це не за правилами, дурнику.
— Мені не подобаються ці правила, — буркнув Річард.
Алієна спалахнула.
— Правил треба дотримуватися!
— Чому це?
— Просто треба — і все!
— А я не буду, — сказав він і скинув дошку з лави на підлогу, розсипавши фішки.
Алієна миттю дала йому ляпаса.
Той заплакав, адже його гордість постраждала не менше за обличчя.
— Ти… — Хлопчик мить вагався. — Ти — курва сатани!
Він розвернувся й побіг, але через три кроки врізався у Вільяма.
Вільям схопив його за руку й підняв догори.
— Дивись, щоб священник не почув, як ти клянеш сестру, — сказав він.
Річард смикався й верещав.
— Мені боляче! Відпусти!
Вільям ще трохи потримав його так. Річард припинив сіпатися й зарюмсав. Вільям поставив його на підлогу, і той побіг геть у сльозах.
Алієна забула про гру й дивилася на Вільяма, здивовано вигнувши брову.
— Навіщо прийшов? — спитала вона. Її голос був тихим і спокійним — голосом дорослої людини.
Вільям сів на лаву. Він пишався тим, як майстерно вгамував Річарда.
— Приїхав побачитися з тобою, — відповів він.
Її обличчя стало підозрілим.
— Нащо?
Вільям сів так, щоб бачити сходи. На них саме з’явився чоловік років за сорок, вбраний як старший слуга — у берет і коротку туніку з дорогої тканини. Він зробив жест рукою, і один з лицарів у супроводі солдата піднявся до нього. Вільям знову подивився на Алієну.
— Щоб поговорити.
— Про що?
— Про нас із тобою.
Він подивився їй через плече й побачив слугу, що наближався до них зніженою, жіночою ходою. В одній руці він ніс цукрову голову брудно-коричневого кольору. У другій — тримав кручений коренеплід, схожий на імбир. Судячи з усього, то був домоправитель, який ішов від комірки з прянощами — замкненої шафки в графській опочивальні, де зберігалися дорогі харчі, — і тепер ніс все це на кухню: цукор для пирога з диких яблук, а імбир — для міноги.
Алієна простежила за Вільямовим поглядом.
— О, вітаю, Метью.
Домоправитель усміхнувся, відламав шматок цукру та простягнув їй. Вільямові здалося, що Метью обожнює Алієну. Слуга, схоже, помітив з її поведінки, що вона чимось стурбована, бо його усмішку змінив хмурий погляд, і він обережно спитав:
— Чи все гаразд?
— Так, дякую.
Метью здивовано подивився на Вільяма.
— Юний Вільям Гамлейський, чи не так?
Вільяма збентежило те, що його впізнали, хоча це було неминуче.
— Залиш свій цукор для дітлахів, — озвався він, хоч його й не пригощали. — Мені чхати на нього.
— Як скажете, мілорде. — З вигляду Метью було ясно, що він не піднісся б так високо, якби сварився із синами дворян. Він звернувся до Алієни: — Батько привіз вам чарівний тонкий шовк — покажу пізніше.
— Дякую, — відповіла вона.
Метью пішов. Вільям не втримався:
— Дурень жінкуватий.
Алієна спитала:
— Чому ти такий грубий з ним?
— Я не дозволяю слугам звати себе «юним Вільямом». — То був не найкращий спосіб почати женихання до леді. Вільям із гнітючим відчуттям зрозумів, що помилився з перших хвилин. Він мав бути чарівливим, тому всміхнувся й сказав: — Якби ти була моєю дружиною, слуги звали б тебе «леді».
— Ти приїхав говорити про одруження? — скептично спитала вона.
— Ти не знаєш мене, — запротестував Вільям. Він з відчаєм зрозумів, що йому не вдається задати тон їхній бесіді. Хотів був трохи потеревенити перед тим, як перейти до діла, але її прямота змусила його бовкнути: — Ти недооцінила мене. Не знаю, що я скоїв під час минулої зустрічі, щоб відвернути тебе від себе. Але хай там що, ти поквапилася.
Вона відвернулася, обмірковуючи відповідь. У неї за спиною Вільям побачив лицаря й солдатів, які спустилися сходами та цілеспрямовано рушили до дверей. За мить нагорі з’явився чоловік у церковному вбранні — напевне, секретар графа — і махнув рукою. Двоє лицарів встали й подалися нагору: Ральф Лаймський у своїй мантії, підбитій червоним, і старший чоловік з лисою головою. Схоже, всі в залі чекали на зустріч із графом в його опочивальні й заходили по одному-двоє. Але навіщо?
— І ти стільки чекав? — спитала Алієна. Схоже, вона намагалася щось приховати. Можливо, гнів, але у Вільяма закралася підозра, що це сміх. — І тепер, коли неприємності, гнів і скандали нарешті вщухли, ти кажеш мені, що я помилилася?