Він заговорив спокійним голосом, немов то була звичайна розмова.
— Куди ти прямував?
Ґілберт болісно й розпачливо закричав:
— Яка різниця?!
— Куди ти прямував?
— Додому!
Полонений втрачав пильність. Вільям знав, де живе Ґілберт, і це було на півночі, а він їхав в іншому напрямку.
— Куди ти прямував? — знову спитав Вільям.
— Чого ти хочеш від мене?
— Я знаю, що ти брешеш, — відповів Вільям. — Просто скажи мені правду.
Він почув, як Волтер схвально крякнув, і подумав, що нарешті знайшов правильний підхід.
— Куди ти прямував? — спитав він учетверте.
Ґілберт надто втомився, щоб розгойдуватися. Стогнучи від болю, він зупинився над вогнем і знову підібгав ноги. Але тепер полум’я здіймалося вище й обпалювало його коліна. Вільям відчув запах, віддалено знайомий і водночас нудотний. За мить він зрозумів, що то запах підсмаженої плоті, а знайомим здавався тому, що нагадував запах обіду. Шкіра на Ґілбертових ногах потемніла до коричневого й тріскалася, а волосини на гомілках почорніли; жир з його плоті капав у багаття і шкварчав. Спостереження за його стражданнями зачарувало Вільяма. Щоразу, як Ґілберт кричав, Вільям відчував неабиякий захват. Він панував над болем людини й тішився цим. Це чимось нагадувало відчуття, що охоплювало Вільяма, коли йому вдавалося заманити дівчину туди, де ніхто не міг чути її протести, кинути на землю, задрати їй спідниці до пояса й бути певним, що ніщо не здатне завадити йому оволодіти нею.
Він знову, мало не силуючи себе, спитав:
— Куди ти прямував?
Голосом, у якому було чутно стриманий крик, Ґілберт відповів:
— У Шерборн.
— Навіщо?
— Відпусти мене заради Бога, і я все скажу.
Вільям відчув, що перемога вже близько. Це дуже його тішило. Але він іще не був цілком певен. Сказав Волтерові:
— Забери його ноги з вогню.
Волтер потягнув Ґілберта за туніку, визволяючи його ноги з вогню.
— Ну, — сказав Вільям.
— Граф Варфоломій має п’ятдесят лицарів, у Шерборні й в околицях, — з натугою викрикнув Ґілберт. — Я маю зібрати їх і привести в Ерлскасл.
Вільям посміхнувся. Усі його здогадки підтвердилися.
— А нащо графові всі ці лицарі?
— Він не казав.
Вільям звернувся до Волтера.
— Підсмаж його ще трохи.
— Ні! — закричав Ґілберт. — Я скажу!
Волтер вагався.
— Швидко, — попередив він.
— Вони мають битися за імператрицю Мод, — нарешті вимовив Ґілберт.
Нарешті. Це й був доказ. Вільям тішився успіхом.
— Перед моїм батьком ти скажеш те саме? — спитав він.
— Так, так.
— А коли мій батько спитає про це перед королем, ти також скажеш правду?
— Так!
— Поклянися хрестом.
— Клянуся хрестом Господнім, я скажу правду!
— Амінь, — задоволено мовив Вільям і заходився гасити багаття.
Вони прив’язали полоненого до сідла й поїхали ступою, ведучи Ґілбертового коня на поводі. Лицар ледь тримався на коні, а Вільям не хотів, щоб той помер, адже від нього мертвого не буде жодної користі, тому він старався не виявляти надмірну жорстокість. Коли вони їхали повз струмок, він плеснув водою на обпечені ноги лицаря. Ґілберт закричав від болю, але це, напевно, полегшило його муки.
Вільяма охопило дивне відчуття — суміш тріумфу й розчарування. Йому ще не доводилося вбивати людину, а прикінчити Ґілберта дуже кортіло. Катувати людину й не вбити її — то було наче роздягнути дівчину й не зґвалтувати. Що більше він думав про це, то сильніше відчував, що хоче жінку.
Може, коли він дістанеться дому… ні, на те не буде часу. Він муситиме переповісти батькам, що сталося, а ті зажадають, щоб Ґілберт повторив своє зізнання перед священником і, найпевніше, перед іншими свідками. Потім вони спланують захоплення графа Варфоломія, що, мабуть, треба буде зробити завтра, до того, як Варфоломій збере своїх бійців. Але Вільям не уявляв, як взяти замок без тривалої облоги…
Він саме подумав, що ще нескоро побачить привабливу жінку, коли вона раптом з’явилася перед його очима.
Назустріч Вільямові дорогою йшли п’ятеро, а серед них — жінка років двадцяти п’яти, вже не дівчинка, але ще доволі молода. Коли вони наблизилися, у Вільяма прокинувся інтерес: жінка була вродлива, з темним волоссям, що сходилося в «мис удови» на чолі, і глибоко посадженими очима золотого кольору. Вона мала елегантну, гнучку фігуру та м’яку засмаглу шкіру.