Тепер, коли він був з Еленою, його розпач лише посилився. Він розумів, що заради кохання вона покинула колишнє життя, заздалегідь не зваживши наслідків. Зокрема, вона не уявляла, як складно може бути Томові знайти роботу. Елена не припускала, що вони можуть і не пережити зиму, а Том не прагнув руйнувати її ілюзії, адже хотів, щоб вона була з ним. Але жінка, врешті-решт, завжди ставить на перше місце добробут своєї дитини, тому Том боявся, що Елена покине його.
Вони були разом уже тиждень: це були сім днів відчаю та сім ночей насолоди. Щоранку Том прокидався щасливим і життєрадісним. Але впродовж дня його починав мучити голод, діти втомлювалися, а Елена хмурнішала. Іноді їх годували — як тоді, коли вони зустріли ченця, що пригостив їх сиром, — а іноді їм доводилося жувати смужки висушеної на сонці оленини із запасів Елени. То було те саме, що жувати оленячу шкуру, але все одно краще за ніщо. А коли темнішало, вони лягали поруч, змерзлі й нещасні, обіймалися, щоб зігрітися, а згодом починали пестити одне одного й цілуватися. Попервах Том постійно хотів негайно увійти в неї, але вона ніжно відсувала його — їй кортіло довше милуватися й цілуватися. Він слухався її із захопленням. Досліджував її тіло, торкався її там, де ніколи не торкався Агнеси, — пахв, вух і між сідниць. Вони, бувало, хихотіли разом, сховавшись під накидками. Часом вони кохалися ніжно. А часом, як у гостьовому будинку монастиря, коли зморені діти міцно спали, вона домінувала над ним, змушувала пестити її пальцями, і він підкорювався, зачарований і збуджений її безсоромністю. Опісля вони засинали глибоким тихим сном, а страх і злість, що мучили їх упродовж дня, начисто змивало кохання.
Був полудень, коли Том припустив, що Вільям Гамлейський уже далеко, і вирішив зробити зупинку та перепочити. Їжі, окрім сушеної оленини, вони не мали. Але того ранку їм вдалося випросити трохи хліба на самотній фермі, а господиня ще й дала їм елю у великій дерев’яній пляшці без корка, дозволивши забрати пляшку із собою. Половину того елю Елена приберегла на обід.
Том сів на край широкого пня, а Елена примостилася поруч. Вона зробила великий ковток із пляшки й передала її Томові.
— Хочеш м’яса? — спитала вона.
Том похитав головою та ковтнув елю. Він легко проковтнув би його весь, але мав лишити трохи дітям.
— Залиш м’ясо на потім, — сказав він Елені. — Може, в замку нас нагодують вечерею.
Альфред приклався до пляшки й випив усе до дна.
Джек похнюпився, а Марта розплакалася.
Хлопець дивно всміхнувся.
Елена подивилася на Тома й за мить промовила:
— Ти не мав би спускати це йому з рук.
Том знизав плечима.
— Він більший за них — йому і треба більше.
— У нього й без того завжди більші порції. Щось має перепадати й меншим.
— Немає сенсу втручатися в дитячі сварки, — заперечив Том.
Голос Елени посуворішав.
— То Альфредові можна ображати молодших, як йому заманеться, а ти нічого не вдієш із цим?
— Він їх не ображає, — відповів Том. — Діти завжди б’ються.
Вона похитала головою в обуренні.
— Я тебе не розумію. Ти в усьому добра людина. Але коли йдеться про Альфреда, стаєш наче сліпий.
Томові здавалося, що Елена перебільшує, але він не хотів її засмучувати й сказав:
— То дай малим трохи м’яса.
Елена розв’язала свій мішок. Досі роздратована, вона відрізала по шматку сушеної оленини й дала їх Марті й Джекові. Альфред простягнув руку, але жінка не звернула на нього уваги. На Томову думку, вона мала б дати і йому шматок. Альфред хороший хлопчик, просто Елена його не розуміє. «Великий парубок, — з гордістю подумав Том. — У нього здоровий апетит і запальний характер, і якби то був гріх, то половина юнаків у світі були б прокляті».
Вони перепочили й рушили далі. Джек із Мартою йшли попереду, досі жуючи жорстке м’ясо. Менші непогано ладнали, попри різницю у віці, — Марта мала шість років, а Джек — одинадцять чи дванадцять. Але Марта вважала Джека неймовірно чарівним, а Джек, схоже, тішився тим, що раніше було йому недоступно, — гратися з іншою дитиною. Прикро, що Альфредові не подобався малий. Це дивувало Тома: він чекав, що Джек, якому ще було далеко до дорослішання, не викличе в Альфреда презирства, та марно. Альфред, звісно, був сильніший за Джека, але той був розумніший.
Том не хотів думати про це. Хлопці завжди так поводяться, а він і без того мав чим перейматися, крім як переживати щодо дитячих сварок. Часом він потайки задумувався, чи зможе взагалі колись знайти роботу. Вони могли блукати дорогами, аж доки всі по черзі перемруть: хтось із дітей замерзне холодним ранком, хтось надто ослабне й не здолає лихоманки, Елену може зґвалтувати й убити якийсь розбійник на кшталт Вільяма Гамлейського, а сам Том буде марніти й марніти, аж доки якось залишиться лежати на лісовій землі й потроху поринати в забуття.