Елена тоді вже безперечно піде від нього. Вона повернеться у свою печеру, де залишилися діжка яблук і мішок горіхів, яких достатньо на двох, щоб дотягнути до весни, але забракне на п’ятьох. Том знав, що це розіб’є йому серце.
Він думав і про малюка. Монахи назвали його Джонатаном. Томові подобалося це ім’я. Воно означало «дар Господній», якщо вірити монахові, що пригостив їх сиром. Том уявив собі Джонатана, червоного, зморщеного й із лисиною на маківці — такого, яким він був, коли народився. Тепер він, звісно, змінився: тиждень — великий термін для новонародженого. Він уже мусив підрости, його очі мали ширше розплющитися. Навколишній світ уже, напевне, увійшов у його свідомість: гучний шум лякав його, а колиска — заспокоювала. Коли він відригував, його рот кривився. Ченці, найпевніше, не знали, що то гази, і плутали гримасу зі справжньою усмішкою.
Том сподівався, що в монастирі про маля добре дбають. Дивлячись на ченця із сиром, можна було дійти висновку, що й інші люди там добрі й тямущі. І хай там як, вони були здатні подбати про малого краще за Тома — бездомного й нужденного. «Якщо колись стану старшим майстром на великому будівництві й зароблятиму сорок вісім пенсів на тиждень і поденну платню на додаток, буду жертвувати гроші цьому монастирю», — думав Том.
Вони вийшли з лісу й невдовзі побачили замок.
Томів настрій покращився, але він старанно вгамовував своє піднесення: місяці розчарувань навчили його, що великі надії часто обертаються болісним розчаруванням.
Вони йшли до замку стежкою, що вилася між голих полів. Марта з Джеком натрапили на поранену пташку, і всі зупинилися, щоб на неї подивитися. То була кропив’янка — така мала, що її можна було й не помітити. Марта схилилася над нею, і та підстрибнула — вочевидь неспроможна літати. Дівчинка підняла пташку й взяла в руки.
— Вона тремтить, — сказала Марта. — Я відчуваю. Мабуть, злякалась.
Пташка не намагалася вирватися й тихо сиділа в руках у Марти, роздивляючись людей яскравими очима-намистинками.
Джек зауважив:
— Гадаю, в неї зламане крило.
Альфред буркнув:
— Дай подивлюся.
Він забрав пташку в сестри.
— Ми доглянемо її, — промовила Марта. — Може, вона одужає.
— Не одужає, — відповів Альфред. Швидким рухом своїх ручищ він скрутив пташці шию.
Елена сказала:
— Та якого чорта?
Марта вдруге за день розридалася, а Альфред засміявся й кинув тільце на землю. Джек підняв її.
— Мертва, — сказав він.
Елена спитала:
— Альфреде, що з тобою не так?
Том відповів:
— З ним усе добре. А пташка все одно померла б.
Він рушив далі, решта пішла за ним. Елена знову злилася на Альфреда, а той за це злився на неї. Нащо влаштовувати галас через чортову кропив’янку? Том пам’ятав, яким був у чотирнадцять років — хлопчиком з тілом чоловіка, життя було нелегким. Елена сказала, що, коли йдеться про Альфреда, він наче сліпий, але вона нічого не розуміла.
Дерев’яний міст, що вів через рів до вартівні, був ненадійний і хиткий, але, схоже, графа це влаштовувало: мостом могли скористатися нападники, і що ймовірнішим було його падіння, то в більшій безпеці був замок. По периметру йшов ґрунтовий насип із кам’яними вежами. Коли родина перейшла через міст, то опинилася перед кам’яною вартівнею у вигляді двох веж, поєднаних містками. «Чимало кам’яної кладки, — подумав Том, — цей замок не рівня тим, що будували з дерева й глини». Можливо, завтра в нього буде робота. Він пригадав відчуття гарних інструментів у руках, шкрябання зубила по каменю, коли його обтісували та вирівнювали поверхню, і суху кам’яну куряву в ніздрях. Можливо, завтра вони заснуть із животами, повними їжі, яку він заробив, а не випросив.
Коли вони підійшли ближче, його досвідчений погляд одразу відзначив, що зубчастий мур над вартівнею в поганому стані. Великі камені попадали, і бруствер уже не виконував своєї функції. До того ж деякі камені в арці брами також ледь трималися.
На брамі стояло двійко вартових, і обидва були насторожі. Схоже, вони чекали чогось. Один із них спитав Тома, в яких він справах.
— Я каменяр, шукаю роботу в графських каменярнях, — відповів він.