— Краще б то був хлопець, — сказав він. — Глянь, який Альфред вимахав. Коли час?
— Після Різдва.
Том узявся прикидати. Коробка будинку мала бути готова до перших заморозків, потім її накриють соломою — щоб захистити під час зими. У холодні місяці каменярі будуть витісувати матеріал для вікон, складу, дверних отворів і коминка, тесляр робитиме дошки для підлоги, двері й віконниці, а Том збудує риштовання для робіт нагорі. Навесні вони зведуть склепіння у коморі, настелять підлогу в горішньому залі та покриють будинок дахом. Ця робота годуватиме його родину до Трійці, а до того часу дитині має вже виповнитися пів року. Тоді вони й поїдуть.
— Добре, — впевнено мовив він. — Це добре.
Він з’їв ще шматок цибулини.
— Я застара, щоб носити дитину, — сказала Агнеса. — Це, напевно, востаннє.
Том думав про це. Він не знав, скільки точно Агнесі років, але багато жінок її віку носили дітей. Однак вони складніше зносили вагітність, а діти народжувалися слабкими. Вона, беззаперечно, мала слушність. «Чому вона така певна, що знов не зайде на дитину?» — думав Том. Потім збагнув, і його радісний настрій затьмарився.
— Я можу знайти гарну роботу в місті, — озвався він, намагаючись підлеститися до дружини. — У соборі або в палаці. Тоді в нас буде великий будинок з дерев’яною підлогою та нянька, що допомагатиме тобі з дитиною.
Її обличчя посуворішало, і вона скептично відповіла:
— Можливо.
Агнеса не любила розмов про собори. У неї на лиці було написано, що, якби Том так не прагнув працювати на будівництві собору, вона б уже жила в міському будинку, накопичила грошей, сховала їх під коминком і не мала б про що хвилюватися.
Том відвернувся та знову відкусив груднинки. Їм було що відзначити, але вони були не в злагоді. Він почувався засмученим і мовчки жував жорстке м’ясо, коли почув кінський тупіт. Том підвів голову й прислухався. Вершник скакав переліском від дороги — очевидно, щоб оминути селище.
За мить до них під’їхав юнак верхи на поні, якого він вів риссю, зупинився й спішився. Він нагадував зброєносця, лицарського підручного.
— Сюди їде твій лорд, — сказав він.
Том підвівся.
— Тобто лорд Персі?
Персі Гамлей був одним з найвпливовіших людей у Вілтширі. Він був власником усієї долини та багатьох інших земель і платив за цей будинок.
— Його син, — мовив зброєносець. — Юний Вільям.
Вільям, син Персі, мав оселитися в будинку після одруження. Він був заручений з леді Алієною, дочкою графа Ширингського.
— Саме він, — підтвердив зброєносець. — І розлючений.
У Тома серце впало. Навіть за найкращих умов із власником майбутнього будинку було нелегко розмовляти. А з розлюченим — і зовсім неможливо.
— Чому він гнівається?
— Наречена з ним порвала.
— Графська донька? — здивувався Том. Його охопив страх: він щойно розмірковував про своє безтурботне майбутнє. — Я думав, то вирішена справа.
— Усі так думали, крім леді Алієни, — відповів зброєносець. — Щойно вона побачила Вільяма, одразу сказала, що не вийде за нього, хай би їй навіть віддали весь світ і вальдшнепа на додачу.
Том насупився. Він не хотів у це вірити.
— Але ж хлопець недурний на вигляд, як я пам’ятаю.
Агнеса сказала:
— Немов для дівчиська це має якесь значення. Якби графські доньки виходили заміж за кого хочуть, нами зараз правили б мандрівні менестрелі та кароокі розбійники.
— Вона ще може передумати, — мовив Том з надією.
— Може, якщо мати відшмагає її різкою, — відказала Агнеса.
Зброєносець відповів:
— Її мати мертва.
Агнеса кивнула.
— Тоді не дивно, чому вона не знає, як усе в житті влаштоване. Не розумію, чому батько не може її примусити.
— Кажуть, він пообіцяв не видавати її заміж за того, хто їй не до вподоби, — згадав зброєносець.
— Безглузда обітниця! — сердито буркнув Том. — Як міг могутній чоловік підкоритися дівочим примхам? Її шлюб мав би вплив на військові альянси, баронську скарбницю… навіть зведення цього будинку.
Зброєносець відповів:
— Леді Алієна має брата, тому за кого вона вийде — то не так уже й важливо.
— Хай навіть і так…
— А граф — людина тверда, — вів далі зброєносець. — Він дотримає обіцянки, хай навіть тієї, що дав дитині. — Він знизав плечима. — Принаймні так кажуть.
Том подивився на низькі кам’яні стіни майбутнього будинку. Він із жахом зрозумів, що ще не назбирав достатньо грошей для того, щоб його родина пережила зиму.