— Пошукай графського домоправителя, — люб’язно відказав вартовий. — Його звуть Метью. Найпевніше, знайдеш його у великій залі.
— Дякую, — сказав Том. — Який на вигляд цей чоловік?
Вартовий посміхнувся своєму напарникові та сказав:
— Чоловік, що на вигляд — не чоловік.
Обидва розсміялися.
Том подумав, що скоро сам дізнається, що до чого. Він увійшов, і Елена з дітьми пішли за ним. Будівлі за муром були здебільшого з дерева, деякі — на кам’яному фундаменті, а кам’яниця — лише одна, і то, схоже, каплиця. Коли вони йшли подвір’ям, Том відзначив, що кладка на кількох вежах розхитана, а бійниці пошкоджені. Вони перейшли ще один рів і зупинилися біля другої вартівні. Том сказав вартовому, що шукає домоправителя Метью. Вони увійшли на верхнє подвір’я і попрямували до квадратного кам’яного донжона. Дерев’яні двері на першому поверсі вели в комору, тому вони подерлися драбиною в залу.
Том побачив домоправителя й графа одразу як увійшов. Він упізнав їх за вбранням. Граф Варфоломій був у довгій туніці з розширеними донизу рукавами та прикрашеними вишивкою манжетами. Метью був у короткій туніці, схожій на ту, що мав Том, але з м’якої тканини, та в береті. Вони були біля каміна — граф сидів, а домоправитель стояв. Том наблизився так, щоб опинитися в межах чутності, і чекав, поки на нього звернуть увагу. Граф Варфоломій був рослим чоловіком за п’ятдесят із сивим волоссям і блідим кістлявим і бундючним обличчям. Він не здавався великодушною людиною. Метью був молодший. Його поза змусила Тома згадати сказане вартовим: він мав жінкуватий вигляд. Том не знав, як з ним поводитися.
У залі було ще кілька людей, але вони не звертали на Тома жодної уваги. Він чекав, надія змінювалася на страх, а страх — на надію. Розмова графа з домоправителем тривала цілу вічність. Нарешті вони закінчили, домоправитель вклонився й відступив. Том зробив крок до нього, мало не вмираючи від хвилювання.
— Ти Метью? — спитав він.
— Так.
— Мене звуть Том. Я майстер, муляр. Я вмілий робітник, але мої діти голодують. Кажуть, ви маєте каменярню. — Він затамував подих.
— Ми маємо каменярню, але робітники там не потрібні, — відповів Метью. Він озирнувся на графа, який легенько похитав головою. — Ні, — додав Метью. — Ми не можемо тебе найняти.
Тома приголомшила швидкість, з якою йому відмовили. Коли люди поводилися поважно, ретельно зважували своє рішення та відмовляли із жалем, це було легше знести. Том бачив, що Метью зовсім не жорстока людина, але він був заклопотаний і сприймав муляра з його зголоднілою родиною як чергове питання, з яким треба швидше покінчити.
Том у відчаї сказав:
— Я можу полагодити щось у замку.
— У нас є різнороб, що виконує таку роботу, — відповів Метью.
Різнороб був майстром на всі руки, що зазвичай вчився на тесляра.
— Я муляр, — наголосив Том. — Мої стіни міцні.
Метью дратувало те, що Том сперечається, і він уже збирався сказати щось грубе, але подивився на дітей, і вираз його обличчя знову пом’якшав.
— Я б радо дав тобі роботу, але ти нам не потрібен.
Том кивнув. Він мав би покірно прийняти сказане домоправителем, набути сумного вигляду й попросити поїсти й переночувати. Але з ним була Елена, і Том боявся, що вона покине його, тому наважився на останню спробу. Гучно, так, щоб чув і граф, він промовив:
— Добре, що ви не збираєтеся ні з ким воювати.
Ця фраза справила набагато більше враження, ніж він сподівався. Метью насторожився, а граф підвівся й різко спитав:
— До чого ти сказав це?
Том здогадався, що торкнувся болісної теми.
— До того, що ваші укріплення в поганому стані.
— Чим саме? — сказав граф. — Кажи як є, чоловіче!
Том глибоко вдихнув. Граф вочевидь гнівався, але слухав уважно. То була остання Томова можливість.
— Вапняний розчин у мурах вартівні повипадав. У щілини пролізе плішня. Ворог може легко виламати кілька каменів, а потім завалити мур. Крім того, — він продовжив на одному подиху, щоб ніхто не встигнув щось зауважити, — зубчасті стіни пошкоджені. Вони подекуди стали рівні. Тому ваші лучники й лицарі нічим не захищені від…
— Я знаю, для чого роблять зубчасті стіни, — роздратовано перебив граф. — Щось іще?
— Так. На перший поверх донжона ведуть дерев’яні двері. Якби я нападав на донжон, то зламав би ті двері й підпалив комору.
— А якби ти був графом, як би запобіг тому?
— Приготував би обтесане каміння, пісок і вапно для розчину й поставив би муляра, який заклав би той вхід у разі небезпеки.