Граф Варфоломій уважно дивився на Тома. Його блідо-блакитні очі звузилися, а чоло насупилося. Том не розумів його емоцій. Він розгнівався на Тома через те, що той так відгукнувся про укріплення замку? Реакцію лорда на критику завжди було складно передбачити. Але Том був у розпачі.
Граф нарешті дійшов якогось висновку. Він розвернувся до Метью і сказав:
— Найми цього чоловіка.
Томові довелося придушити радісний вигук. Він не вірив своєму щастю. Подивився на Елену, і обоє радісно усміхнулися. Марта, не обтяжена дорослими умовностями, крикнула «Ура!».
Граф Варфоломій відвернувся й заговорив до лицаря, що стояв поруч. Метью усміхнувся Томові.
— Ви сьогодні обідали? — спитав він.
Том ковтнув. Він був такий радий, що мало не плакав.
— Ще ні.
— Я проведу вас на кухню.
Вони охоче пішли за домоправителем із зали надвір, а потім — через міст, на нижнє подвір’я. Кухня була у великій дерев’яній будівлі на кам’яному фундаменті. Метью наказав їм зачекати надворі. У повітрі стояв солодкий запах: на кухні пекли печиво. Томів живіт забурчав аж до болю, а рот наповнився слиною. За мить із кухні вийшов Метью з великим джбаном елю, який він дав Томові.
— За кілька хвилин вам винесуть хліба й холодної груднинки, — сказав Метью і пішов.
Том ковтнув елю та передав джбан Елені. Вона дала ковток Марті, випила сама й віддала посудину Джекові. Та не встиг Джек піднести джбан до рота, як Альфред уже потягнувся по нього. Джек відвернувся, ховаючи джбан від Альфреда. Том не хотів, щоб діти сварилися тепер, коли все нарешті владналося. Він уже збирався втрутитися, порушивши таким чином власне правило не лізти в дитячі сварки, коли Джек розвернувся й покірно простягнув джбан Альфредові.
Альфред приклався до нього та став пити. Том зробив лиш один ковток і сподівався, що йому щось іще залишиться, але, схоже, Альфред збирався осушити джбан до дна. Раптом сталося дещо дивне. Коли Альфред зняв кришку, щоб допити останні краплі, йому на обличчя впало щось, схоже на маленьку тваринку.
Альфред закричав з переляку й випустив джбан. Він змахнув м’яку грудку з обличчя й відстрибнув.
— Що це таке?! — заволав він.
Грудка впала на землю. Він подивився вниз, зблідлий, тремтячи від огиди.
Усі подивилися туди само. То була мертва кропив’янка.
Том глянув на Елену, і вони обоє подивилися на Джека. Згадали, як малий взяв джбан в Елени, відвернувся на мить, немов щоб не дати Альфредові його забрати, а потім з несподіваною готовністю віддав…
Тепер він стояв мовчки, дивлячись на переляканого Альфреда, а на його розумному, юному й водночас дорослому, обличчі блукала задоволена посмішка.
Джек знав, що це йому так не минеться.
Альфред якось йому відплатить. Коли інші не дивитимуться, той, напевно, вдарить його в живіт. Альфред найбільше полюбляв бити так, бо це було дуже боляче й не лишало слідів. Джек бачив, що він так само бив і Марту.
Але шок і страх на Альфредовому обличчі, коли мертва пташка випала з його елю, були того варті.
Альфред ненавидів Джека. Для Джека це було щось нове. Мати завжди любила його, а більше ніхто й не мав до нього ніяких почуттів. Для Альфредової жорстокості не було жодних явних причин. Так само він ставився й до Марти: щипав її, смикав за волосся, підставляв ногу й не марнував жодної нагоди спаплюжити те, що їй дороге. Джекова мати бачила, що відбувається, і ставилася до цього з відразою, а от Альфредів батько, схоже, не надавав витівкам сина значення, хоча сам був доброю та лагідною людиною і, безперечно, любив Марту. Це збивало з пантелику, але й певним чином заворожувало.
Усе навколо заворожувало. Джекові ніколи в житті ще не було так цікаво. Попри Альфреда, попри постійне відчуття голоду, попри те, що мати всю увагу приділяла не йому, а Томові, Джек був зачарований невпинним потоком нових явищ і вражень.
Останнім із низки цих чудес став замок. Джек чув про замки раніше: довгими зимовими вечорами в лісі мати вчила його пісень і поем французькою про лицарів і чарівників, більшість з яких складалась із тисячі рядків. Замки згадувалися в них як місце притулку й романтичних пригод. Джек ніколи їх не бачив і уявляв собі замок схожим на печеру, де вони мешкали, тільки більшим. Реальність виявилася приголомшливою: величезна територія, купа будівель і сила-силенна людей, які були страшенно заклопотані: підковували коней, набирали воду, годували курей, пекли хліб, несли солому для підлоги, дрова для вогнищ, мішки борошна, бунти тканини, мечі, сідла й пергаментні сувої. Том сказав йому, що рів і мур з’явилися не самі собою, а були викопані та збудовані десятками людей, що працювали разом. Джек не те щоб не повірив Томові, але не міг уявити собі, як це можна було зробити.