Ближче до вечора, коли працювати вже було неможливо через темряву, весь люд потягнувся до великої зали в донжоні. Запалили тьмяне світло, підкинули дров у вогнище, і на тепло вийшли собаки. Чоловіки й жінки брали дошки й підпірки, складені в кутку, і ладнали стіл у формі літери «Т», а потім ставили стільці уздовж верхньої поперечини, а лави — по боках. Джек ніколи не бачив, щоб така велика кількість людей працювала спільно, і несамовито тішився тим видовищем. Вони усміхалися, реготали, підіймали важкі дощаті щити з криками «Гоп!», «Сюди!» й «Опускай потихеньку». Джек заздрив цьому товариству й мріяв колись стати його частиною.
Невдовзі всі розсілися на лавках. Слуга роздавав великі дерев’яні миски й ложки та рахував їх уголос; потім він знову обійшов усіх і поклав на дно кожної миски по грубому кусню черствого чорного хліба. Інший слуга приніс дерев’яні кухлі й наповнив їх елем з кількох великих джбанів. Джекові, Альфредові та Марті, які сиділи в нижній частині літери «Т», теж дали по кухлю, тому не було за що сперечатися. Джек взяв свій кухоль, але мати наказала йому зачекати.
Коли ель був розлитий, усі в залі затихли. Зачарований, як і завжди, Джек чекав, що буде далі. За мить на сходах, що вели в залу з опочивальні, з’явився граф Варфоломій. Він спустився в супроводі домоправителя Метью, трьох чи чотирьох ошатно вбраних чоловіків, хлопчика й, нарешті, найчарівнішого створіння, яке Джек тільки бачив.
То була дівчина або жінка, він не знав напевне. Рукави її білої туніки, що тягнулася за нею, коли вона спускалася сходами, мали неймовірну вишивку. Волосся обрамляло її обличчя темною хмарою хвилястих завитків, а очі були темні-темні. Джек зрозумів, що означали пісні, де йшлося про прекрасну принцесу в замку. Не дивно, що лицарі й королі ридма ридали, коли принцеса помирала.
Коли вона зійшла зі сходів, Джек побачив, що дівчина доволі юна, лише на кілька років старша за нього. Але вона високо тримала голову й сіла на чолі столу, поруч із графом Варфоломієм, немов королева.
— Хто вона? — прошепотів Джек.
— Гадаю, графська донька, — відповіла Марта.
— Як її звуть?
Марта знизала плечима, але дівчинка із замурзаним обличчям, що сиділа поруч із Джеком, сказала:
— Її звуть Алієна. Вона прекрасна.
Граф підніс кубок за Алієну, потім повільно оглянув стіл і випив. То і був сигнал, на який усі чекали. Вони наслідували його приклад і, перш ніж випити, здійняли кухлі вгору.
Вечерю принесли у великих казанах, з яких валила пара. Графові їжу подали першому, потім — його доньці, хлопчикові та іншим чоловікам, що сиділи на чолі стола. Решта ж мала сама про себе подбати. Джек наповнив свою миску, з’їв усе, а потім з’їв хлібну тарілку на дні миски, просякнуту жирною підливою. Між ковтками він поглядав на Алієну, вивчаючи все, що вона робить, — від того, як граційно ріже рибу кінчиком ножа й обережно кладе шматочки між своїх білих зубів, до того, як владним голосом кличе до себе слуг, щоб віддати розпорядження. Здавалося, всі вони були в захваті від своєї господині: швидко з’являлися поруч, усміхалися на її слова та поспішали виконати її накази. Джек помітив, що юнаки за столом часто кидають на неї погляди й випинають груди, коли думають, що вона дивиться в їх бік. Але її увага була зосереджена переважно на дорослих чоловіках, що сиділи поруч із батьком, і на тому, чи вистачає їм вина й хліба. Вона щось питала в них і уважно слухала їхні відповіді. Джек намагався уявити, що може відчувати людина, з якою розмовляє прекрасна принцеса й на яку вона дивиться великими чорними очима, слухаючи відповідь.
Після вечері заграла музика. Двійко чоловіків і жінка награвали на овечих дзвіночках, барабані й сопілках, змайстрованих із кісток тварин і птахів. Граф заплющив очі й немов розчинився в музиці, але Джекові не подобалися ці нав’язливі, меланхолійні мелодії. Він більше любив безжурні пісні, що співала його мати. Інші, схоже, почувалися так само — вони сіпалися й човгали ногами, а коли музика вщухла, усі, здавалося, зітхнули з полегшенням.
Джек сподівався придивитися до Алієни ближче, але, на його жаль, вона пішла із зали, щойно музика припинилася, і піднялася нагору. Він зрозумів, що в неї там, певно, власна спочивальня.
Діти й дехто з дорослих до кінця вечора грали в шахи й «Танець на дев’ятьох», а більш працьовиті заходилися майструвати паски, ковпаки, панчохи, пальчатки, миски, свистки, кості, заступи та батоги. Джек зіграв кілька партій у шахи й щоразу вигравав. Але солдати злилися, що програють дитині, і мати заборонила Джекові грати. Він пішов залою, дослухаючись до розмов між людьми. Відзначив, що дехто по-знавецькому розмовляє про поля й тварин або єпископів і королів, інші ж дражнили одне одного, вихвалялися та жартували. Усе це було йому однаково цікавим.