Нарешті очеретяні смолоскипи догоріли, граф покинув залу, а шістдесят-сімдесят людей загорнулись у накидки та повлягалися спати на вкритій соломою підлозі.
Як і завжди тепер, мати лягла разом із Томом під його велику накидку й обняла його так, як обіймала Джека, коли той був малий. Він із заздрістю дивився на чоловіка. Слухав, як вони розмовляють, як тихенько засміялася мати. Невдовзі їхні тіла під накидкою почали ритмічно рухатися. Коли Джек побачив це вперше, то страшенно розхвилювався: він не розумів, що відбувається, але думав, що матері боляче. Проте вони цілувалися, і, хоч мати часом стогнала, він розумів, що то був стогін задоволення. Джек не наважувався щось у неї питати, сам не розуміючи чому. Потім, коли вогонь почав вщухати, він побачив, як іще одна пара робить те саме й дійшов висновку, що це, мабуть, нормально. «Чергова загадка цього світу», — подумав він і невдовзі заснув.
Діти прокинулися рано-вранці, але сніданку марно було сподіватись, допоки не відслужать утреню, а утреню не відслужать, доки не прокинеться граф, тож вони мали чекати. Слуга, що також рано встав, змусив їх принести дрова на весь день. Коли у двері прокрався ранковий холод, почали прокидатися й дорослі. Діти саме закінчили носити дрова, коли побачили Алієну.
Вона спускалася сходами, як і напередодні, але мала інший вигляд. Вбрана в коротку туніку та взута в повстяники, дівчина зав’язала густе волосся стрічкою, відкривши граційний обрис своєї щоки, маленькі вушка й білу шию. Її великі чорні очі, які напередодні здавалися такими серйозними й дорослими, тепер сяяли радістю, на обличчі блукала усмішка. За нею йшов хлопчик, що вчора теж сидів на чолі столу. Він був на рік-два старший за Джека, але ще не виріс повністю, як Альфред. Хлопчина допитливо подивився на Джека, Марту й Альфреда, але заговорила до них дівчина.
— Хто ви такі? — спитала вона.
Альфред відповів:
— Мій батько — муляр, що буде лагодити замок. Я — Альфред. Мою сестру звуть Марта, а це — Джек.
Коли вона наблизилася, Джек відчув запах лаванди й був приголомшений. Як людина може пахнути квітами?
— Скільки тобі років? — спитала вона Альфреда.
— Чотирнадцять.
Джек бачив, що Альфред також ошелешений нею. За мить Альфред бовкнув:
— А тобі скільки?
— П’ятнадцять. Їсти хочете?
— Так.
— Ходімо зі мною.
Вони пішли за нею, драбиною вниз із зали. Альфред сказав:
— До утрені снідати не дають.
— Тут роблять так, як скажу я, — тряхнула головою Алієна.
Вона повела їх через міст на нижнє подвір’я й наказала чекати біля кухні, а сама пішла всередину. Марта прошепотіла Джекові:
— Гарна, правда ж?
Він мовчки кивнув. За хвилину Алієна вийшла з кухлем пива та буханцем білого хліба. Вона розламала хліб на шматки, роздала всім, а потім пустила кухоль по колу.
Марта сором’язливо спитала:
— Де твоя мама?
— Моя мати померла, — швидко відповіла Алієна.
— І ти не журишся?
— Журилась, але то було давно.
Вона кивком указала на хлопчика, що був поруч із нею.
— Річард її навіть не пам’ятає.
Джек виснував, що Річард — її брат.
— Моя мамка теж померла, — сказала Марта, і на очах у неї з’явилися сльози.
— Давно померла? — спитала Алієна.
— Минулого тижня.
Джек помітив, що Мартині сльози не зворушили Алієну, хіба що вона за байдужістю намагалася приховати свою журбу. Вона різко спитала:
— А хто тоді та жінка, що прийшла з вами?
Джек охоче відповів:
— Це моя мама.
Він був радий, що нарешті має що їй сказати.
Вона розвернулася до нього так, немов бачила вперше.
— А де твій батько?
— Я його не маю, — відповів Джек. Він зрадів ще більше, що вона дивиться на нього.
— Він також помер?
— Ні, — відповів Джек. — У мене не було батька.
На мить стало тихо, а потім Алієна, Річард і Альфред вибухнули сміхом. Джек був спантеличений і з нерозумінням дивися на них. Вони засміялися ще сильніше, і він відчув образу. Що смішного в тому, що в тебе ніколи не було батька? Але навіть Марта усміхалася, забувши про сльози.
Альфред уїдливо сказав:
— Звідки ж ти з’явився, якщо не мав батька?