— Облиште це, на замок напали, — закричав він. — Заберіть дітей у донжон!
Дим виїдав йому очі, він мало що бачив крізь сльози. Том змахнув їх рукою та рушив до юрби, яка дивилася на полум’я, що поглинало стайню. Він повторив їм накази й побіг до конюших, які ловили коней. Елени ніде не було.
Том ковтнув диму й закашлявся. Давлячись, він рвонув через подвір’я до мосту, що вів у верхнє коло. Там він зупинився, намагаючись віддихатися, й озирнувся. Люди бігли через міст. Том був майже певен, що Елена й Джек уже в донжоні, але його лякала думка, що він міг їх пропустити. Він бачив, як купка лицарів вступила в бій біля нижньої брами. Більше він не бачив нічого, крім диму. Раптом поруч із ним з’явився граф Варфоломій із закривавленим мечем і сльозами від диму на обличчі.
— Рятуйся! — крикнув він Томові.
Тієї ж миті нападники прорвалися крізь арку нижньої брами й розкидали захисників замку. Том розвернувся й побіг через міст.
Біля другої брами стояли п’ятнадцять-двадцять воїнів графа, готові захищати верхнє подвір’я. Вони розійшлися, щоб пропустити Тома. Щойно вони зімкнулися за його спиною, Том почув стукіт копит по дерев’яному мосту. Захисники не мали жодних шансів. Том підсвідомо розумів, що це був ретельно спланований і блискуче виконаний напад, але всі його думки крутилися довкола Елени й дітей. Сотня кровожерливих озброєних людей мала от-от удертися всередину. Він побіг до донжона.
На дерев’яній драбині, що вела у велику залу, він озирнувся. Вершники майже миттю змели захисників другої вартівні. Граф Варфоломій дерся драбиною слідом за Томом. Вони ще мали час, щоб підійнятися та втягнути за собою драбину. Том миттю подолав відстань, що залишалася, й опинився в залі — де побачив, що нападники й тут їх перехитрили.
Їхній загін, що виламав браму, розрізав канат звідного мосту й підпалив стайню, зробив дещо ще: увійшов у донжон і влаштував пастку для всіх, хто хотів там сховатися.
Тепер вони стояли посеред зали — четверо зловісних чоловіків у кольчугах. Навколо лежали скривавлені тіла вбитих ними лицарів. Вражений Том упізнав ватажка загону: то був Вільям Гамлейський.
Том дивився на нього, заціпенівши від подиву. Вільямові очі горіли жагою крові. Том думав, що Вільям його вб’є, але не встигнув він злякатися, як один із Вільямових поплічників схопив Тома за руку та відтягнув убік.
Виходило, що на замок графа Варфоломія напали Гамлеї. Але чому?
Усі слуги й діти скупчилися в іншому кутку зали й тремтіли зі страху. Нападники вбили тільки озброєних чоловіків. Том вдивився в обличчя людей у залі та з великим полегшенням побачив Альфреда, Марту, Елену та Джека — наляканих, але живих і, схоже, неушкоджених.
Не встиг він підійти до них, як біля дверей почалася бійка. Граф Варфоломій і його люди вдерлися в залу, де на них чекали лицарі Гамлеїв. Один з воїнів графа був миттю вбитий, але другий захищав його зі здійнятим мечем. З’явилися ще кілька графських лицарів, і в приміщенні раптом спалахнув жорстокий бій на ножах і кулаках, тому що не було де замахнутися мечем. Якоїсь миті здавалося, що люди графа візьмуть верх, але дехто з них почав обертатися й захищатися: очевидно, нападники увійшли на верхнє подвір’я і тепер намагалися вдертись у залу.
Могутній голос проревів:
— ДОСИТЬ!
Воїни з обох сторін зайняли оборонну позицію, і бій припинився.
Той самий голос гукнув:
— Варфоломію Ширингський, ти готовий підкоритися?
Том побачив, як граф розвернувся й подивився у двері. Лицарі перед ним розступилися.
— Гамлей? — недовірливо пробурмотів граф, а потім підвищив голос і спитав: — Якщо я підкорюся, ти помилуєш моїх рідних і слуг?
— Так.
— Присягаєшся?
— Якщо підкоришся — так, клянуся хрестом Господнім.
— Я здаюся, — сказав граф Варфоломій.
Надворі почулися радісні вигуки.
Том відвернувся. Марта побігла до нього. Він узяв її на руки, а потім обійняв Елену.
— Ми цілі, — сказала вона зі сльозами на очах. — Усі ми цілі.
— Цілі, — сумно мовив Том, — але знов у злиднях.
Вільям раптом замовкнув. Він був сином лорда Персі, йому не личило кричати й гулюкати, як воїни. Він зобразив на обличчі вираз гордовитого задоволення.
Вони перемогли. Вільям здійснив їхній задум — не без труднощів, але все вийшло, тож напад був вдалим саме завдяки його діям. Він втратив лік людям, яких убив або понівечив, а сам залишився неушкодженим. Раптом Вільям усвідомив, що на його обличчі забагато крові як на того, хто не зазнав поранень. Він витер кров, але вона з’явилася знову. Схоже, то була його кров. Вільям приклав руку до обличчя, а потім — до голови. Частина волосся зникла, а там, де він торкався шкіри, страшенно боліло. Він був без шолома — щоб не привертати уваги. Тепер, коли Вільям дізнався про своє поранення, він відчув пекучий біль. Але він не зважав: поранення — то відзнака відваги.