Сліт був одним із тих рідкісних незамінних людей, які мають хист до організації. Судячи з того, що я чув, він періодично ставав студентом останні десять років.
Поки що він розмовляв із якимось знервованим чоловіком, і я розумів, що їх краще не перебивати. Тож замовив два маленькі кухлі пива і вдав, що п’ю одне, чекаючи.
Сліт був гарний на вроду, темноволосий і темноокий. Хоча в нього й не було характерної бороди, я гадав, що він щонайменше наполовину шалдієць. Його міміка й жести всіляко вказували на владу. Він рухався так, ніби контролював усе довкола себе.
А я, правду кажучи, не здивувався б цьому. Судячи з того, що я знав, він узагалі міг володіти «Стогом». У таких, як Сліт, гроші водяться.
Сліт і стривожений молодик урешті досягли якоїсь згоди. Сліт тепло всміхнувся, поки вони тиснули один одному руки, а коли той молодик зібрався йти геть, поплескав його по плечу.
Я зачекав якусь хвильку, а тоді попрямував до його столика. Підійшовши ближче, зауважив, що між його столиком та іншими столиками в загальній залі є вільний простір. Невеликий, зате якраз достатній, щоб його важко було підслухати.
Коли я наблизився, Сліт підвів погляд.
— Я тут думав, чи не можемо ми поговорити, — сказав я.
Він привітно показав рукою на порожній стілець і сказав:
— Це трохи несподівано.
— Чому ж?
— До мене рідко коли приходять розумні люди. До мене ходять люди у відчаї, — він поглянув на кухлі. — Вони обидва для тебе?
— Можеш узяти будь-який або обидва, — я кивнув на кухоль праворуч. — Але той я вже надпив.
Сліт на частку секунди насторожено поглянув на кухлі, а тоді широко, білозубо всміхнувся й випив із лівого.
— Судячи з того, що я чув, ти не схильний труїти людей.
— А ти, схоже, багато про мене знаєш, — зауважив я.
Він так невимушено знизав плечима, що я здогадався: цей рух відпрацьований.
— Я багато знаю про всіх, — виправив Сліт. — Але більше знаю про тебе.
— Чому?
Сліт зігнувся, схилившись на стіл і заговоривши довірчим тоном:
— Ти хоч уявляєш, які нудні зазвичай студенти? Половина з них — це багаті туристи, яким начхати на заняття, — він закотив очі й махнув рукою так, ніби кинув щось через плече. — Друга половина — це книжкові черви, які так довго мріяли про це місце, що опинившись тут, ледве дихають. Ходять навшпиньки, смиренні, мов священники. Бояться, щоб майстри, бува, не поглянули в їхній бік несхвально.
Він зневажливо пирхнув і відкинувся на спинку стільця.
— Просто скажу так: ти — це ковток свіжого повітря. Усі кажуть… — він зупинився і знову відпрацьованим жестом знизав плечима. — Ну, сам знаєш.
— Насправді ні, — зізнався я. — А що кажуть люди?
Сліт відповів мені гарною, енергійною усмішкою.
— Ах, у цьому й заковика. Чи не так? Репутацію певної людини знають усі, крім цієї людини. Для більшості це не проблема. Але деякі з нас працюють над своєю репутацією. Я будував свою цеглинка за цеглинкою. Це корисне знаряддя, — він хитро позирнув на мене. — Сподіваюся, ти розумієш, що я маю на увазі.
Я дозволив собі всміхнутися.
— Можливо.
— То що кажуть про мене? Розкажи — і я тобі віддячу.
— Ну… — заговорив я. — Ти добре вмієш щось знаходити. Обережний, але дорого коштуєш.
Він роздратовано замахав руками.
— Дурниці. Деталі — ось кістяк історії. Неси мені кістяк.
Я замислився.
— Чув, тобі вдалося минулого семестру продати кілька флаконів «Реґім Іґнаул Нератум». Після пожежі в майстерні Кілвіна, під час якої його все нібито було знищено.
Сліт кивнув, нічого не виказуючи обличчям.
— Чув, тобі вдалося передати звістку батькові Веяна в Емлін, попри облогу. — Знову кивок. — Ти роздобув молодій повії, що працювала в «Ґудзиках», низку документів, які доводили, що вона далека кровна родичка баронета Ґамре, і це дозволило їй вийти за певного молодого пана з мінімумом клопотів.
Сліт усміхнувся.
— Я пишався тією справою.
— Е’ліром, — продовжив я, — тебе відсторонили від занять на два семестри за звинуваченням у неправомірному здобутті. Два роки по тому тебе оштрафували та знову відсторонили від занять за неналежне використання університетського обладнання в Тиглі. Я чув, буцімто Джемісон знає, якими справами ти займаєшся, та йому платять за байдужість. До речі, в останнє я не вірю.
— Розумно, — невимушено сказав Сліт. — Я теж не вірю.