— Попри активну діяльність, проти тебе лиш один раз застосовували залізний закон, — вів я далі. — Перевезення контрабандних речовин, правильно?
Він закотив очі.
— А знаєш, що найгірше? Тоді я насправді був невинуватий. Хлопці Геффрона заплатили одному констеблеві за підробку доказів. Обвинувачення було знято всього за два дні, — він насупився. — Щоправда, майстрам було байдуже. Їм усім було не начхати лише на те, що я паплюжу добре ім’я Університету, — говорив Сліт із гіркотою. — Після того плата за моє навчання зросла втричі.
Я вирішив трохи прискорити справу.
— Кілька місяців тому ти отруїв юну доньку одного графа венітасином і дав їй протиотруту лише тоді, коли вона відписала найбільше володіння, яке мала успадкувати. А тоді зобразив усе так, ніби вона програла його, граючи у фаро з високими ставками.
Тут він здійняв брову.
— А люди кажуть чому?
— Ні, — відповів я. — Я гадав, що вона спробувала не виплатити тобі борг.
— У цьому є частка правди, — зауважив Сліт. — Хоча все було трохи складніше. І там був не венітасин. Це було б надзвичайно необачно, — він набув ображеного вигляду і з явним роздратуванням пригладив рукав. — Щось іще?
Я трохи помовчав, намагаючись вирішити, чи хочу дістати підтвердження того, що вже доволі давно підозрював.
— Лише минулого семестру ти звів Емброуза Оссела з двома людьми, відомими вбивствами за гроші.
Слітове лице залишалося беземоційним, а тіло — вільним і розслабленим. Однак я помітив легке напруження у його плечах. Уважно стежачи, я не пропускаю майже нічого.
— Так справді кажуть?
Я знизав плечима так, що йому й не снилося. Я зробив це так безтурботно, що мені позаздрив би й кіт.
— Я музикант. Три вечори на виток граю у велелюдній корчмі. І чую багато всякого, — я потягнувся до свого кухля. — А що ти чув про мене?
— Звісно ж, ті самі оповідки, які знають усі інші. Ти вмовив майстрів прийняти тебе до Університету, хоча ти ще шмаркач — не ображайся. А тоді, два дні по тому, осоромив майстра Гемма в його ж аудиторії й залишився геть безкарним.
— Щоправда, мене відшмагали.
— Щоправда, тебе відшмагали, — визнав Сліт. — Під час шмагання ти не кричав і не стікав кров’ю, нітрішечки. Я в це не повірив би, якби не кількасот свідків.
— Ми привабили чимало глядачів, — сказав я. — Стояла гарна погода для шмагання.
— Я чув, як деякі люди, надміру схильні до драматизму, звуть тебе через це Квоутом Безкровним, — додав він. — Хоча, гадаю, почасти це пов’язано з тим, що ти едема ру, а це означає, що ти максимально далекий від чистої шляхетної крові.
Я всміхнувся.
— Мабуть, по-своєму справедливо і те, й те.
Він явно замислився.
— Чув, що ви з майстром Елодіном побились у Гавані. Виринули на волю колосальні та страшні чари, і врешті Елодін переміг, пожбуривши тебе крізь кам’яну стіну, а потім скинувши тебе з даху будівлі.
— А чи розповідають, через що ми побилися? — запитав я.
— Через усяке, — зневажливо відповів Сліт. — Образу. Непорозуміння. Ти спробував украсти в нього магію. Він спробував украсти в тебе дівчину. Типова маячня.
Сліт потер обличчя.
— Дай-но подумати… Ти дуже гарно граєш на лютні й гордий, наче кіт, якого копнули. Ти невихований, гострий на язик і не виказуєш поваги до вищих за себе — тобто практично до всіх, зважаючи на те що ти нікчемний дранець із походження.
Я відчув, як на моєму обличчі з’явився гнівний рум’янець, гарячий і колючий, а тоді він хутко охопив усе моє тіло.
— Я найкращий музикант, якого ти коли-небудь зустрінеш чи побачиш іздалеку, — проказав я, силкуючись зберегти спокій. — А ще я едема ру до нутра кісток. Це означає, що кров у мене червона. Це означає, що я дихаю вільним повітрям і ходжу туди, куди ведуть ноги. Я не падаю ниць і не млію, мов пес, почувши чийсь титул. Люди, які все життя працювали над гнучкістю хребта, вважають це гордотою.
Сліт ліниво всміхнувся, і я здогадався, що він мене під’юджував.
— Також ти, як я чув, маєш норов. І про тебе ходить іще ціла купа різної іншої маячні. Ти спиш лише годину на добу. В тобі тече кров демонів. Ти можеш розмовляти з мертвими…
Я, зацікавившись, нахилився вперед. Я такої чутки не пускав.
— Справді? Я розмовляю з духами чи люди стверджують, що я відкопую тіла?
— Гадаю, з духами, — відповів Сліт. — Не чув, щоби хтось згадував про грабунок могил.
Я кивнув.
— Щось іще?
— Лише те, що минулого семестру тебе загнали в глухий кут у завулку двоє людей, які вбивають за гроші. І хоча вони мали ножі й заскочили тебе зненацька, ти осліпив одного й побив другого до непритомності, прикликавши вогонь і блискавку, наче Таборлін Великий.