— Та ну! — заговорив я. — Ти ладен піти проти законів Університету, ризикнути прогнівати майстрів, констеблів і залізний закон Атуру. Але через дрібне дівча в тебе тремтять коліна? — я шморгнув носом і повторив жест, який Сліт робив раніше: вдав, ніби зіжмакую щось і кидаю через плече.
Якусь мить він дивився на мене, а тоді розреготався.
— Так, саме так, — визнав Сліт, витираючи з очей по-справжньому веселі сльози. — Вочевидячки, твоя репутація теж мене обманула. Якщо ти гадаєш, ніби Деві — це дрібне дівча, то ти й близько не такий розумний, як я думав.
Поглянувши за моє плече, Сліт кивнув невидимій мені людині та зневажливо махнув рукою.
— Іди собі, — промовив він. — Мені треба вести справи з розважливими людьми, що знають, як насправді влаштований світ. Ти марнуєш мій час.
Я відчув, що наїжачуюся від роздратування, та постарався не виказувати його обличчям.
— А ще мені потрібен арбалет, — заявив я.
Сліт хитнув головою.
— Ні. Сказано ж тобі. Жодних позик чи послуг.
— Я можу заплатити натурою.
Він скептично поглянув на мене.
— Який арбалет?
— Будь-який, — відповів я. — Він не конче має бути розцяцькованим. Аби тільки працював.
— Вісім талантів, — заявив Сліт.
Я суворо поглянув на нього.
— Не ображай мене. Це банальна контрабанда. Я поставлю десятку проти гроша на те, що ти можеш роздобути арбалет за дві години. Спробуєш мене надурити — я просто піду за річку й візьму арбалет у Геффрона.
— Бери арбалет у Геффрона, та й тягни його аж з Імрі, — погодився Сліт. — Констебль був би дуже радий це побачити.
Я знизав плечима й почав спинатися на ноги.
— Три таланти і п’ять, — сказав він. — Прошу зауважити, що він буде вживаний. І зі скобою, а не з ручкою.
Я підрахував подумки й запитав:
— А ти приймеш унцію срібла й котушку тонкого золотого дроту? — а тоді вийняв їх із кишень плаща.
Поки Сліт сам подумки рахував, його темні очі дещо розфокусувалися.
— Ти жорстко торгуєшся, — він узяв котушку з яскравим дротом і маленький срібний зливок. — За чинбарнею Ґрімсома є дощова бочка. Арбалет буде там за п’ятнадцять хвилин, — він ображено поглянув на мене. — Дві години? Ти нічогісінько про мене не знаєш.
***
Кілька годин по тому з-поміж стелажів у Архівах з’явилася Фела і побачила, що я приклав одну руку до дверей із чотирма пластинами. Не можна сказати, ніби я їх штовхав. Я просто на них тиснув. Просто перевіряв, чи міцно вони зачинені. Так і було.
— Канцелярам, мабуть, не кажуть, що за цими дверима? — запитав я Фелу без жодної надії.
— Якщо й кажуть, то мені ще не казали, — відповіла Фела, підступила поближче та простягнула руку, щоб провести пальцями по борознах, які утворювали літери в камені: «Валарітас». — Якось ці двері мені наснилися, — сказала вона. — Валарітас — то було ім’я давнього мертвого короля. За дверима була його гробниця.
— Ого, — сказав я. — Це краще, ніж ті сни, в яких вони сняться мені.
— А які сни в тебе? — запитала вона.
— Якось я побачив уві сні світло в замкових шпаринах, — відповів я. — Але здебільшого я просто стою тут, витріщаюся на них і намагаюся пробратися всередину, — я насупився на двері. — Можна подумати, ніби стояння за ними наяву недостатньо бісить, — я роблю це ще й уві сні.
Тут Фела м’яко розсміялася, а тоді відвернулася від дверей до мене.
— Отримала твою записку, — сказала вона. — Про який дослідницький проєкт ти висловлювався так туманно?
— Пропоную піти в якесь ізольоване місце й поговорити, — сказав я. — Історія там непроста.
Ми попрямували до однієї з читацьких нір, а коли двері зачинились, я розповів Фелі всю історію разом із ганебними деталями. Хтось практикує зловживання проти мене. Я не можу піти до майстрів, бо боюся показати, що саме я вдерся в кімнати Емброуза. Мені потрібен ґрам для захисту, та я знаю надто мало сиґалдрії для цього.
— Зловживання, — тихо вимовила вона, повільно і скрушно хитаючи головою. — Ти певен?
Я розстебнув сорочку та зняв її з плеча, відкривши темний синець на плечі від нападу, який спромігся зупинити лише частково.
Вона нахилилася, щоб на нього поглянути.
— І ти справді не знаєш, хто це може бути?
— Та ні, — відповів я, намагаючись не думати про Деві. Конкретно це невдале рішення поки що хотілося тримати при собі. — Вибач, що втягую тебе в це, але лише ти…
Фела заперечно махнула руками.
— Не треба. Я ж казала тобі просити, якщо раптом знадобиться послуга, і я рада, що ти попросив.
— Я радий, що ти рада, — відповів я. — Якщо зможеш витягнути мене з цього, то вже я буду твоїм боржником. Мені дедалі краще вдається знаходити тут бажане, та я досі новачок.