Фела кивнула.
— Щоб навчитись орієнтуватися у Сховищі, потрібні роки. Воно наче місто.
Я всміхнувся.
— Теж про нього так думаю. Я жив тут недостатньо довго, щоб вивчити всі шляхи навпростець.
Фела трохи скривилася.
— А вони, мабуть, тобі знадобляться. Якщо Кілвін справді вважає, що ця сиґалдрія небезпечна, то більшість потрібних тобі книжок у його особистій бібліотеці.
Я відчув, як у мене обірвалися нутрощі.
— Особистій бібліотеці?
— Усі майстри мають особисті бібліотеки, — буденним тоном сказала Фела. — Я трохи знаю алхімію, тож допомагаю знаходити книжки з формулами, які, на думку Мандраґа, не мали б опинитися не в тих руках. Канцеляри, які знають сиґалдрію, роблять те саме для Кілвіна.
— Але ж тоді це безглуздо, — зауважив я. — Якщо Кілвін тримає всі ці книжки під замком, то знайти те, чого я шукаю, неможливо.
Фела всміхнулася й захитала головою.
— Система недосконала. Належним чином каталогізована лише третина Архівів. Те, чого ти шукаєш, імовірно, досі десь у Сховищі. Треба просто знайти це.
— Та мені навіть ціла схема не знадобилася б, — сказав я. — Достатньо знати всього кілька потрібних рун, а решту, мабуть, можна було б підробити.
Вона стурбовано поглянула на мене.
— А це справді розважливо?
— Розважливість — це недоступна мені розкіш, — відповів я. — Віл і Сім уже й так гляділи мене дві ночі. Не можуть же вони спати позмінно наступні десять років.
Фела глибоко вдихнула, а тоді поволі випустила повітря.
— Авжеж. Можна почати з каталогізованих книжок. Можливо, те, що тобі треба, прослизнуло повз канцелярів.
Ми зібрали кількадесят книжок про сиґалдрію та усамітнились у віддаленій читацькій норі на четвертому поверсі. А тоді почали прочісувати їх по черзі.
Попервах ми сподівалися відшукати повноцінну схему ґрама, та коли минула вже не одна година, знизили очікування. Якщо не можна знайти цілу схему, то, може, опис такої. Можливо, згадку про послідовність рун, яка використовується. Назву однієї руни. Натяк. Підказку. Дрібницю. Якусь деталь головоломки.
Я згорнув останню з книжок, які ми принесли до читацької нори. Коли її сторінки зімкнулися, вона глухо гупнула.
— Нічого? — втомлено спитала Фела.
— Нічого, — я потер лице обома руками. — Ось тобі й талан.
Фела знизала плечима, одночасно скривившись, а тоді схилила голову набік, витягаючи шию, щоби зняти судому.
— Логічно було починати в найочевидніших місцях, — зауважила вона. — Але ті самі місця канцеляри прочісували для Кілвіна. Нам просто доведеться копати глибше.
Я почув сигнал із далекої дзвіниці та здивувався тому, скільки разів він прозвучав. Ми шукали відомостей понад чотири години.
— Ти пропустила заняття, — збагнув я.
— Та то просто геометрія, — сказала Фела.
— Ти чудова людина, — промовив я. — Який тепер найкращий варіант для нас?
— Довгий, повільний пошук у Сховищі, — відповіла вона. — Але це буде схоже на намивання золота. І триватиме десятки годин, хоча ми працюватимемо разом, щоб не дублювати своєї роботи.
— Я можу покликати на допомогу Віла й Сіма, — запропонував я.
— Вілем тут працює, — нагадала Фела. — Але Сіммон ніколи не був канцеляром — він, мабуть, просто плутатиметься під ногами.
Я кинув на неї дивний погляд.
— Ти дуже добре знаєш Сіма?
— Не дуже, — визнала вона. — Бачила його тут і там.
— Ти його недооцінюєш, — пояснив я. — Люди постійно це роблять. Сім розумний.
— Тут усі розумні, — відказала Фела. — А Сім милий, але…
— У цьому й заковика, — визнав я. — Він милий. Він лагідний, а люди вважають це за слабкість. А ще він щасливий, тоді як люди вважають це за дурість.
— Я не це хотіла сказати, — заперечила Фела.
— Знаю, — промовив я й потер обличчя. — Вибач. Останні кілька днів були кепськими. Я думав, що в Університеті буде не так, як у решті світу, але тут достоту так само, як і всюди: люди лижуть п’яти пафосним, грубим покидькам на кшталт Емброуза, а такі добрі душі, як Сіммона, зневажають як дурнів.
— А хто ти? — спитала з усмішкою Фела, заходившись складати книжки. — Пафосний покидьок чи добра душа?
— Над цим я помізкую згодом, — сказав я. — Зараз маю нагальніші проблеми.
Розділ двадцять шостий. Довіра
Хоч я й майже не сумнівався, що за тим зловживанням не стояла Деві, я був би дурнем, якби не зважав на те, що в неї є моя кров. Тож, коли стало очевидно, що для виготовлення ґрама знадобиться чимало часу й сил, я збагнув, що настав час завітати до неї й пересвідчитись у тому, що вона в цьому не винна.