Розмова трохи стухла, і кілька хвилин ми їли мовчки, занурившись кожен у свої думки.
— Гаразд, — мовив Сіммон — либонь, дійшов якогось висновку. — Насправді нічого не змінилося. Тобі досі потрібен ґрам. Так? — він поглянув на Віла (той кивнув), а тоді — знову на мене. — А тепер поквапся з гарними новинами, поки я не вкоротив собі віку.
Я всміхнувся.
— Фела погодилася допомогти мені пошукати в Архівах схему, — я показав на них обох. — Якщо захочете до нас долучитися, будете змушені довго й нудно спілкуватися з найпрекраснішою жінкою по цей бік річки Ометі.
— Можливо, я зумію викроїти трохи часу, — невимушено сказав Вілем.
Сіммон усміхнувся.
***
Так розпочався наш пошук у Архівах.
Як не дивно, попервах він був цікавий, майже як гра. Ми розбігалися по різних частинах Архівів, а тоді поверталися та прочісували книжки гуртом. Годинами теревенили й жартували, насолоджуючись цим викликом і товариством одне одного.
Але години безплідних пошуків складались у дні, і наш захват ущух, залишивши по собі тільки похмуру рішучість. Віл і Сім продовжували глядіти мене вночі, захищаючи своїм аларом. Ніч за ніччю вони не спали й через це ставали понурими та дратівливими. Я почав спати лише по п’ять годин на добу, щоб полегшити їм життя.
За звичайних обставин п’яти годин сну мені було б задосить, але я досі відновлювався після травм. А ще мені треба було постійно підтримувати алар, який мене оберігав. Це психічно виснажувало.
На третій день наших пошуків я закуняв, вивчаючи металургію. Проспав усього пів хвилини — відтак моя голова гойднулась і я різко прокинувся. Одначе мене до кінця дня не полишав крижаний страх. Якби Емброуз напав тієї миті, я міг би загинути.
Тож я, хоч і не міг собі цього дозволити, почав спустошувати свій дедалі тонший гаманець, купуючи каву. Чимало шинків і кафе поряд з Університетом обслуговували смаки шляхти, тож кава була легкодоступна, але вона не буває дешевою. Налрут обходився б не так дорого, та він мав сильніші побічні ефекти, через які я не хотів ризикувати.
Між годинами пошуків ми намагалися підтвердити мої підозри щодо Емброузової провини в нападах. У цьому нам таки поталанило. Віл бачив, як Емброуз повернувся до своєї кімнати після лекції з риторики, а я в той самий час мусив боротися з ознобом зв’язувача. Фела бачила, як Емброуз доїв пізній обід і повернувся до своїх кімнат, а я чверть години по тому відчув, як спину та руки обдає потом і пощипує від жару.
Того ж вечора я бачив, як Емброуз попрямував до своїх кімнат у «Золотому поні» після зміни в Архівах. Невдовзі після того відчув легкий тиск у обох плечах, який підказував, що Емброуз намагається мене штрикнути. Після пліч мене кілька разів тицьнуло в більш інтимне місце.
Віл і Сім погодилися, що це не може бути збігом: це Емброуз. І це, що найкраще, підказувало нам: те, що Емброуз використовує проти мене, зберігається в його кімнатах.
Розділ двадцять восьмий. Запалювання
Напади були не надто часті, але починалися несподівано.
На п’ятий день після початку наших пошуків схеми, коли Емброузу, напевно, було особливо паршиво на душі чи нудно, їх було вісім: один — коли я прокидався у Вілемовій кімнаті, два — під час обіду, два — поки я вивчав фізіогноміку в Медиці, а ще три відбулися один за одним, поки я займався холодним куванням заліза у Промислі.
Наступного дня нападів узагалі не було. У певному розумінні це було ще гірше. Я годинами тільки те й робив, що чекав, коли все почнеться.
Тож я навчився підтримувати залізний алар під час їди й купання, на заняттях і під час розмов із викладачами та друзями. Підтримував його навіть під час дуелей на просунутій симпатії. На сьомий день нашого пошуку це розпорошення уваги й моє загальне виснаження призвели до того, що я вперше зазнав поразки від рук двох співучнів. Так закінчилася суцільна смуга моїх дуельних перемог.
Я міг би сказати, що був занадто втомлений, щоб цим перейматись, але це було б не зовсім правдою.
***
На дев’ятий день наших пошуків, коли ми з Вілемом і Сіммоном прочісували книжки у своїй читацькій норі, її двері відчинились і всередину прослизнула Фела. Вона несла в руках лиш одну книжку, а не цілий оберемок, як зазвичай, і важко дихала.
— Знайшла, — сказала вона з блиском у очах. Від захвату її голос прозвучав майже різко. — Знайшла один примірник.
Вона тицьнула книжку нам, щоб ми прочитали золоте тиснення на товстому шкіряному корінці: «Фассі-Моен ве Скрівані».