— Маріонетка! — Віл, здавалося, був готовий рвати на собі волосся. — Побий мене Бог, чому ми не пішли із цим до нього?! Якщо в цієї книжки є переклад атурською, Маріонетка точно знає, де він!
— Я за останні кілька днів подумав про це вже сто разів, — зізнався Сіммон. — Але йому останнім часом велося недобре. З нього великої користі не було б.
— І Маріонетка знає перелік обмеженої літератури, — додала Фела. — Сумніваюся, що він став би просто так передавати щось подібне.
— Невже цього Маріонетку знають усі, крім мене? — запитав я.
— Канцеляри знають, — сказав Вілем.
— Здається, я можу зрозуміти більшу частину тексту, — промовив Сіммон і повернувся в мій бік. — Ця схема тобі хоч трохи зрозуміла? Як на мене, цілковита маячня.
— Це руни, — показав я. — Ясно як день. А це — металургічні символи, — придивився уважніше. — Решта… не знаю. Може, скорочення. Їх, мабуть, можна буде розшифрувати на ходу.
Я всміхнувся й повернувся до Фели.
— Вітаю, ти й далі найкращий канцеляр усіх часів.
***
Із допомогою Сіммона я зміг за два дні розшифрувати схеми у «Скрівані». Власне, один день у нас пішов на розшифрування, а ще один — на перевірку й переперевірку виконаної роботи.
Зрозумівши, як створити для себе ґрам, я почав гратися з Емброузом у якісь дивні піжмурки. Під час роботи над сиґалдрією для ґрама мені було потрібно концентруватися повністю. Для цього треба було припинити стерегтися. Тож працювати над ґрамом я міг, лише впевнившись, що Емброуз зайнятий чимось іншим.
Ґрам був делікатною роботою, дрібним гравіруванням без місця для похибки. Все ускладнювалося ще й тим, що я був змушений працювати нишком і уривками. Пів години, поки Емброуз пив каву з дівчиною в публічному кафе. Сорок хвилин, поки він сидів на лекції із символічної логіки. Цілих півтори години, поки він працював у абонементі Архівів.
Не маючи змоги працювати над ґрамом, я віддавався улюбленій роботі. У певному розумінні мені пощастило, що Кілвін загадав мені виготовити щось гідне ре’лара. Так у мене з’явилось ідеальне виправдання тривалому перебуванню у Промислі.
Решту часу я розслаблявся в загальній залі «Золотого поні». Там мені потрібно було утвердитись як постійному клієнтові. Так я здавався б менш підозрілим.
Розділ двадцять дев’ятий. Крадіжка
Я щоночі повертався до своєї крихітної кімнатки на горищі в Анкера. Тоді замикав двері, вилазив із вікна та прослизав у кімнату до Віла чи Сіма — залежно від того, хто мав першим стерегти мене тієї ночі.
Хай як кепсько все було, я знав: якщо Емброуз збагне, що саме я вдерся до його апартаментів, стане незмірно гірше. Хоча мої ушкодження гоїлися, їх і досі було задосить, щоб мене виказати. Тож я старанно підтримував видимість звичного стану справ.
Якось пізно ввечері я припхався до закладу Анкера зі спритним завзяттям блукальця. Кволо спробував потеревенити ні про що і про все водночас із новою служницею Анкера, а тоді взяв пів буханця хліба і зник, піднявшись сходами.
За хвилину повернувся до пивниці. Моє тіло вкрилося потом від панічного жаху, а серце стугоніло у вухах.
Дівчина підвела погляд.
— Невже передумав щодо тієї випивки? — всміхнулася вона.
Я так швидко замотав головою, що аж волосся заметлялося довкола обличчя.
— Я часом не лишив своєї лютні тут увечері, як закінчив грати? — відчайдушно поцікавився я.
Вона хитнула головою.
— Ти поніс її геть, як і завжди. Пам’ятаєш, я ще питала, чи не треба тобі шпагату, щоб футляр не розвалився?
Я знову дременув угору сходами, прудкий, як та риба. А тоді, менш ніж за хвилину, повернувся.
— Ти впевнена? — запитав я, важко дихаючи. — Не можеш зазирнути за шинквас просто для певності?
Вона зазирнула, та лютні там не було. І в коморі не було. І на кухні.
Я піднявся сходами й відчинив двері до своєї малесенької кімнатки. Футляр для лютні мало де міг поміститись у приміщенні такого розміру. Під ліжком його не було. Він не стояв попід стіною біля мого письмового столика. Його не було за дверима.
Футляр для лютні був завеликий, щоб уміститись у стару скриню в ногах ліжка, та я все одно туди зазирнув. У скрині його не було. Знову зазирнув під ліжко — просто для певності. Під ліжком футляра не було.
Тоді я поглянув на вікно. На простий засув, який добре й регулярно змащував, щоб пересувати його, стоячи на даху за вікном.
Ще раз поглянув за двері. За дверима лютні не було. Тоді сів на ліжко. Якщо раніше я був стомлений, то тепер обернувся на щось геть інше. Я неначе перетворився на мокрий папір. Мені навіть дихати ледве вдавалося — наче хтось викрав із моїх грудей серце.