— Отже… Що ви робитимете?
Я поглянув на нього, геть розгубившись. Єдиним, про що я міг знати менше, ніж про іменування, було залицяння до жінок.
— Тут є три шляхи, — сказав іншим студентам Елодін і підняв один палець. — Перший. Наші юні закохані можуть спробувати висловити свої почуття. Можуть спробувати зіграти ледь чутну пісню, яку співають їхні серця.
Елодін зупинився задля ефекту.
— Це — шлях чесного дурня, і він не закінчиться добром. Те, що існує між вами, занадто трепетне для розмов. Це така легка іскорка, що загасити її можна навіть найлегшим подихом.
Майстер-Іменувач похитав головою.
— Навіть якщо ви розумні й умієте говорити, ви приречені на цьому шляху. Бо, хоча ваші вуста й можуть говорити однією мовою, ваші серця — ні, — він напружено поглянув на мене. — Це — проблема перекладу.
Елодін підніс два пальці.
— Другий шлях обачніший. Ви розмовляєте про дрібниці. Про погоду. Знайому п’єсу. Проводите час у товаристві. Тримаєтеся за руки. І при цьому поволі вивчаєте таємні сенси слів одне одного. Так, коли настає час, можна говорити, надаючи своїм словам підтексту задля взаємного розуміння.
Елодін змахнув рукою в мій бік.
— А ще є третій шлях. Шлях Квоута, — він став пліч-о-пліч зі мною, навпроти Фели. — Ти відчуваєш, що між вами щось є. Щось чудове й тендітне.
Він романтично зітхнув, наче закоханий.
— І ти, бажаючи певності в усьому, вирішуєш форсувати питання. Йдеш найкоротшим шляхом. Думаєш, що найпростіше — це найкраще, — Елодін простягнув руки й несамовито потягнувся ними до Фели, неначе хапаючись за неї. — Тож ти тягнешся й хапаєш цю дівчину за груди.
Усі, крім Фели й мене, приголомшено зареготали. Я набурмосився. Вона схрестила руки на грудях. У неї почервоніли лице й шия аж до сорочки.
Елодін повернувся до Фели спиною й поглянув мені в очі.
— Ре’ларе Квоуте, — серйозно проказав він. — Я намагаюся показати твоєму сонному розуму витончену мову, якою шепоче світ. Намагаюся звабити тебе розумінням. Намагаюся тебе навчити, — він нахилився вперед так, що його обличчя мало не торкнулося мого. — Годі хапати мене за цицьки.
***
Із заняття Елодіна я пішов у кепському настрої.
Хоча, правду кажучи, останні кілька днів мій настрій і так був кепським, просто по-різному. Я намагався приховувати це від друзів, але почав ламатися від свого тягаря.
Добила мене втрата лютні. Все інше я міг спокійно витерпіти — і пощипування від опіку на грудях, і постійний біль, що нив у колінах, і недосипання. Невідступний страх, що я втрачу алар не в той час і раптом заблюю кров’ю.
Я давав раду всьому: відчайдушній нужді, досаді на уроки Елодіна. Навіть новій тривозі, викликаній тим, що я знав: по той бік річки чекає Деві зі сповненим люті серцем, трьома краплинами моєї крові та аларом, подібним до океану під час бурі.
Однак утратити лютню — це вже було занадто. Річ була не лише в тому, що я потребував її, щоб заробляти на кімнату й харчі в Анкера. Не лише в тому, що від лютні залежала моя здатність заробляти на прожиток у разі вигнання з Університету.
Ні. Просто з музикою я міг упоратися з усім іншим. Музика була тим клеєм, що тримав мене вкупі. Всього два дні без неї — і я вже розпадався.
Після заняття з Елодіном мені була нестерпна думка про те, щоб іще кілька годин горбитися за робочим столом у Промислі. Руки боліли від самої думки про це, а в очах від недосипання наче пісок з’явився.
Тож натомість я повернувся до закладу Анкера на ранній обід. Вигляд у мене, напевно, був доста жалюгідний, бо Анкер приніс мені до супу подвійну порцію бекону й маленьке пиво на додачу.
— Як минула вечеря, якщо не секрет? — запитав Анкер, спершись на шинквас.
Я поглянув на нього.
— Прошу?
— Та з твоєю юною дамою, — сказав він. — Я не надто допитливий, але гонець саме приніс її. Довелося її прочитати, шоб дізнатися, для кого вона.
Я оторопіло витріщився на Анкера.
Він спантеличено поглянув на мене, а тоді насупився.
— Хіба Лорел не віддала тобі твоєї записки?
Я мотнув головою. Анкер гірко вилаявся.
— Присягаюся, у цієї дівки в голові часом так порожньо, шо крізь неї сонце має світити, — він почав порпатися за шинквасом. — Позавчора гонець лишив для тебе записку. Я сказав їй віддати записку тобі, коли ти прийдеш. Ось вона.
Він продемонстрував вологий і доволі зачуханий папірець, а тоді передав його мені.
Там було написано:
Квоуте,
Я знову в місті й була б дуже рада товариству одного чарівного пана за вечерею сьогодні. На жаль, вільних кандидатів немає. Не хотів би долучитися до мене в «Розколотому кілку»?