Чекаю,
Д.
Мій настрій трохи покращився. Записки від Денни були рідкісним задоволенням, а на вечерю вона мене ще не запрошувала. Хоч я й розсердився через те, що проґавив Денну, від думки про те, що вона повернулася й дуже хоче мене побачити, мій настрій суттєво покращився.
Я зжер обід і вирішив пропустити лекцію із сіаруської, щоб натомість піти до Імрі. Я не бачив Денни понад виток, і здавалося, що покращити мені настрій не може нічого, крім зустрічі з нею.
Мій ентузіазм трохи вщух, коли я перетнув річку. Шлях був довгий, і коліна занили, перш ніж я бодай дістався Кам’яного мосту. Сонце сяяло пронизливо яскраво, та гріло недостатньо, щоб побороти холод раннього зимового вітру. Від дорожньої куряви, що летіла в очі, я почав задихатися.
Денни не було в жодному із шинків, у яких вона зазвичай бувала. Вона не слухала музику в «Кранах» чи в «Козлі у дверях». Її не бачили ні Деох, ні Станчіон. Я вже побоювався, що вона могла зовсім піти з міста, поки я був зайнятий. Вона могла піти на кілька місяців. Могла піти назавжди.
А тоді я завернув за ріг і побачив, що Денна сидить під деревом у невеликому громадському саду. В одній руці вона тримала листа, а в другій — з’їдену до половини грушу. Де вона роздобула грушу в таку пізню пору року?
Коли я опинився на середині саду, до мене дійшло, що вона плаче. Я зупинився на місці, не відаючи, що робити. Хотілося допомогти, але не хотілося заважати. Можливо, найкраще було б…
— Квоуте!
Денна відкинула залишки груші, скочила на ноги й помчала моріжком до мене. Вона всміхалася, та очі в неї були червоні. Денна витерла щоки однією рукою.
— У тебе все гаразд? — запитав я.
У неї в очах забриніли нові сльози, та впасти вони не встигли: Денна замружила очі й різко замотала головою.
— Ні, — відповіла. — Не зовсім.
— Можна чимось допомогти? — запитав я.
Денна витерла очі рукавом сорочки.
— Ти допомагаєш уже тим, що стоїш тут.
Вона склала листа маленьким квадратиком і запхала його в кишеню. А тоді всміхнулася ще раз. Усмішка була не натужна, не з тих, які носять, наче маски. Вона всміхалася по-справжньому, гарно, попри сльози.
Затим Денна схилила голову набік і придивилася до мене. Її усмішка померкла, і на її обличчі відбилася тривога.
— А ти що? — запитала вона. — Здається, ти трохи змарнів.
Я кволо всміхнувся. Моя усмішка була натужна, і я це знав.
— Останнім часом мені кепсько велося.
— Сподіваюся, ти почуваєшся не так кепсько, як виглядаєш, — лагідно сказала вона. — Ти висипаєшся?
— Ні, — зізнався я.
Денна вдихнула, щоб заговорити, а тоді спинилася й закусила губу.
— Хотів би про щось поговорити? — спитала. — Не знаю, чи могла б якось допомогти, але… — знизала плечима і трохи перенесла вагу з ноги на ногу. — Я й сама не сплю добре. Знаю, як воно.
До пропозиції допомоги від неї я був не готовий. Тут я відчув себе… Не можу сказати точно, що тоді відчув. Це непросто виразити словами.
Річ була не в самій пропозиції допомоги. Друзі ненастанно допомагали мені вже не один день. Але Сімова готовність допомогти відрізнялася від цього. Його поміч була надійна, як хліб. Але знати, що Денні не байдуже, було все одно що ковтнути теплого вина в зимову ніч. Я відчував, як це солодко гріє мені зсередини груди.
Я всміхнувся Денні. По-справжньому. Відчувати цю усмішку на обличчі було дивно, і я замислився, як довго супився, сам того не знаючи.
— Ти допомагаєш уже тим, що стоїш тут, — чесно сказав я. — Варто лише поглянути на тебе — і мій настрій уже дивовижно змінюється.
Вона закотила очі.
— Ну звісно! Вигляд моєї заплаканої пики — це панацея.
— Говорити майже нема про що, — сказав я. — Моє безталання поєдналося з моїми ж кепськими рішеннями, і я за це розплачуюся.
У Денни вирвався смішок, дуже схожий на схлип.
— Звідки мені про таке знати? — мовила вона, і її вуста іронічно скривилися. — Найгірше, коли в усьому винна твоя ж дурість, чи не так?
Я відчув, як мої вуста вигинаються так само, як у неї.
— Так, — підтвердив я. — Правду кажучи, волів би знайти не співчутливе вухо, а невеличку віддушину.
— Це я можу забезпечити, — сказала Денна й узяла мене за передпліччя. — Господь свідок, що ти раніше частенько робив те саме для мене.
Я пішов поряд із нею.
— Справді?