— Я зробив клен тонким, щоб футляр не був громіздкий чи важкий, і зміцнив його смугами із ґланцівської сталі, — чоловік показав на Денну, яка стояла й усміхалася. — Ця дама хотіла рамстонську сталь, але я пояснив, що Рамстон міцний і водночас доволі крихкий. Ґланцівська сталь легша та зберігає форму.
Він змірив мене поглядом.
— Молодий пан може за бажання стати на заглибину футляра й не роздушити її, — його вуста злегка стиснулись, і він поглянув на мої ноги. — Хоча волів би, щоб ви цього не робили.
Він знову повернув футляр правильним боком угору.
— Мушу сказати, що це, либонь, найчудовіший футляр, який я виготовив за двадцять років, — посунув його через прилавок до мене. — Сподіваюся, він вас задовольнить.
Мені відібрало мову. Рідкість. Я простягнув руку і провів нею по шкірі. Вона була тепла і гладенька. Я торкнувся сталевого кільця, до якого слід було прикріпити ремінець для плеча. Поглянув на Денну, яка ледь не танцювала від задоволення.
Денна радо ступила вперед.
— Оце найкраще, — сказала вона й розстебнула застібки з такою знайомою легкістю, що було зрозуміло: вона вже таке робила. Вона зняла кришку й потицяла всередину пальчиком. — Оббивка влаштована так, щоб її можна було виймати і ставити наново. Тож хай яка лютня в тебе буде в майбутньому, футляр однаково підходитиме.
— А ще поглянь! — вона натиснула на оксамит там, де було місце для грифа, крутнула пальцями, а тоді різко відкрилася кришка, під якою виявилася схованка. Денна всміхнулася знову. — Це теж була моя ідея. Наче таємна кишенька.
— Тіло Господнє, Денно, — проказав я. — Це ж, певно, обійшлося тобі в цілий статок.
— Ну, знаєш, — мовила вона з демонстративною скромністю, — я мала невеличкі заощадження.
Я провів рукою зсередини, торкаючись оксамиту.
— Денно, я серйозно. Цей футляр, напевно, коштує стільки ж, скільки й моя лютня… — я поступово замовк, а мій шлунок нудотно скрутився. Лютня, якої я вже навіть не маю.
— Дозвольте зауважити, пане, — сказав чоловік за прилавком. — Якщо лютня у вас не зі щирого срібла, цей футляр, мабуть, коштує набагато більше.
Я знову провів руками по кришці. Мені ставало дедалі гірше. Я не міг вигадати, що сказати, — ні словечка. Як я міг сказати Денні, що хтось украв мою лютню, після того як вона так поморочилася з цим прекрасним дарунком для мене?
Денна захоплено всміхнулася.
— Перевірмо, як туди ляже твоя лютня!
Вона зробила знак рукою, і чоловік за прилавком дістав мою лютню й поклав її у футляр. Той сів на неї впритул, як рукавичка.
Я заплакав.
***
— Боже, мені аж соромно, — сказав я й висякався.
Денна злегка торкнулася моєї руки та вже втретє повторила:
— Дуже прошу, вибач.
Ми сиділи на узбіччі поряд із маленькою майстернею. Розплакатися перед Денною — це вже було кепсько. Я хотів опанувати себе так, щоб на мене не витріщався ще й майстер.
— Я просто хотіла, щоб футляр нормально підійшов, — сказала Денна. Личко в неї було вражене. — Лишила записку. Ти мав прийти на вечерю, щоб я могла тебе здивувати. Ти навіть не мав знати, що лютня зникла.
— То пусте, — запевнив я.
— Та явно ж не пусте, — заперечила Денна. В очах у неї забриніли сльози. — Коли ти не прийшов, я не знала, що й робити. Учора шукала тебе повсюди. Стукала у двері до тебе, але ти не відповідав, — вона опустила погляд на свої ноги. — Вічно не можу знайти тебе, коли йду шукати.
— Денно, — проказав я, — все гаразд.
Вона енергійно замотала головою, вперто не дивлячись на мене, а по її щоках полилися сльози.
— Не гаразд. Я мала знати. Ти ж обіймаєш її, наче свою маленьку дитину. Якби хтось у моєму житті дивився на мене так, як ти на цю лютню, я…
У Денни урвався голос, і вона важко ковтнула, а тоді з неї знову полилися слова.
— Я знала, що вона — найважливіше у твоєму житті. Тому й хотіла роздобути тобі безпечне вмістилище для неї. Просто не думала, що це буде так… — Денна ще раз ковтнула і стиснула кулаки. Її тіло було таке напружене, що вона мало не тремтіла. — Боже. Я така дурна! Ніколи не думаю. Вічно таке роблю. Все псую.
Волосся в Денни попадало обабіч обличчя, тож я не бачив його виразу.
— Що зі мною таке?! — тихим сердитим голосом запитала вона. — Чому я така ідіотка? Чому не можу за все життя хоч щось зробити правильно?
— Денно, — вимушено урвав її я, бо вона майже не давала собі відсапатися. Поклав долоню їй на руку, і вона заціпеніла. — Денно, ти просто не могла знати, — втрутився я. — Як давно ти граєш? Місяць? Ти коли-небудь узагалі мала власний інструмент?