Вона хитнула головою. Її лице досі ховалося за волоссям.
— У мене була та ліра, — тихо промовила Денна. — Але всього кілька днів, до пожежі, — вона нарешті підвела погляд. Її лице виражало відверте горе. Очі й ніс були червоними. — Це відбувається постійно. Я намагаюся зробити щось хороше, але все плутається, — вона кинула на мене страдницький погляд. — Ти не знаєш, як воно.
Я розсміявся. Посміятися знову було надзвичайно приємно. Сміх виринув із глибини моїх нутрощів і вирвався з горла, наче ноти із золотого рога. Уже цей сміх був вартий трьох гарячих обідів і двадцяти годин сну.
— Я чудово знаю, як воно, — запевнив я, відчуваючи синці на колінах і не загоєні до кінця шрами, що тягнулися на спині. Замислився, чи не розповісти Денні, яку катавасію я влаштував, повертаючи її перстень. А тоді вирішив, що моя оповідь про те, як Емброуз намагається мене вбити, навряд чи покращить її настрій. — Денно, я король добрих ідей, які йдуть шкереберть.
Тут вона всміхнулася, шморгнула носом і потерла очі рукавом.
— Ми чудова парочка плаксивих ідіотів, авжеж?
— Так, — погодився я.
— Вибач, — повторила вона, і її усмішка померкла. — Я просто хотіла зробити для тебе щось добре. Але в мене таке не виходить.
Я взявся обома руками за руку Денни й поцілував її.
— Денно, — абсолютно чесно сказав я, — це — найбільше добро, яке хто-небудь зробив мені за все життя.
Вона неделікатно пирхнула.
— Щира правда, — запевнив я. — Ти мій блискучий гріш на узбіччі. Ти дорожча за сіль чи місяць під час тривалого нічного переходу. Ти солодке вино у мене в роті, пісня в моїй горлянці та сміх у моєму серці.
У Денни зарум’янилися щоки, та я, геть не збентежившись, продовжував.
— Ти надто хороша для мене, — сказав я. — Ти розкіш, якої я не можу собі дозволити. І попри це наполягаю: піди сьогодні зі мною. Я замовлю тобі вечерю й годинами розводитимуся про те, який ти безмежний і чудовий пейзаж.
Я підвівся й зіп’яв її на ноги.
— Я гратиму тобі. Співатиму тобі пісень. Хай решта світу не торкається нас до вечора, — і схилив голову, показуючи, що це — запитання.
Денна скривила рота.
— Звучить гарно, — визнала вона. — Я хотіла б утекти від світу до вечора.
***
Кілька годин по тому я бадьорим кроком ішов назад до Університету. Насвистував. Співав. Лютня в мене на плечі була легка, як поцілунок. Сонце було тепле й заспокійливе. Вітерець — прохолодний.
Життя починало налагоджуватися.
Розділ тридцять перший. Тигель
Коли в моїх руках ізнову з’явилася лютня, решта мого життя з легкістю повернулася до рівноваги. Робота у Промислі стала простішою. Заняття пролітали непомітно. Навіть Елодін неначе говорив зрозуміліше.
Я з легким серцем навідався в алхімічний комплекс до Сіммона. Він відчинив двері, почувши мій стукіт, і жестом запросив усередину.
— Вийшло, — із захватом повідомив Сім.
Я зачинив двері, і він повів мене до столу, на якому була розставлена низка пляшок, пробірок і вугільно-газових пальників. Сім гордо всміхнувся й підняв низеньку неглибоку баночку з тих, що в них зберігають фарбу для обличчя або рум’яна.
— Можеш показати? — запитав я.
Сім запалив маленький вугільно-газовий пальник, і пломінь охопив дно мілкої залізної миски. Якусь мить ми постояли тихо, слухаючи, як він шипить.
— Я роздобув нові чоботи, — невимушено заявив Сім і підняв одну стопу, щоб я побачив.
— Гарні, — машинально відповів я, а тоді трохи помовчав і придивився. — Це що, чоботарські цвяхи? — запитав я, не вірячи власним очам.
Сім по-хуліганськи всміхнувся. Я засміявся.
Залізна миска нагрілась, і Сім відкрутив кришку банки та втиснув подушечку вказівного пальця у прозору речовину всередині. А тоді, зробивши маленький театральний жест, підняв руку та притиснув кінчик пальця до поверхні розпеченої миски.
Я скривився. Сім самовдоволено всміхнувся, постояв нерухомо один довгий вдих і видих, а тоді прибрав палець.
— Неймовірно, — сказав я. — Ви тут робите дещо дивовижне. Тепловий щит.
— Ні, — серйозно заперечив Сім. — Це однозначно неправильний хід думок. Це не щит. І навіть не ізолятор. Це схоже на додатковий шар шкіри, який згоряє, перш ніж твоїй справжній шкірі стає гаряче.
— Усе одно що змочити руки водою, — сказав я.
Сім знову похитав головою.
— Ні, вода проводить тепло. Це — ні.
— Отже, це дійсно ізолятор.
— Гаразд, — роздратовано промовив Сім. — Стулися й послухай. Це — алхімія. Ти нічого не тямиш в алхімії.