Я заспокійливо махнув рукою.
— Знаю, знаю…
— То скажи це. Скажи: «Я нічого не тямлю в алхімії».
Я гнівно зиркнув на нього.
— Алхімія — це не просто хімія з певними доповненнями, — мовив він. — Це означає, що якщо ти не слухатимешся мене, то дійдеш поспішних висновків і припустишся якоїсь смертельної помилки. Буквально смертельної.
Я глибоко вдихнув і випустив повітря.
— Добре. Розказуй.
— Це треба буде нанести швидко, — заговорив Сіммон. — У тебе буде всього секунд із десять, щоб рівномірно нанести речовину на долоні й нижню частину передпліч, — він показав на середину свого передпліччя.
— Воно не стирається, але трохи ти таки зітреш, якщо занадто тертимеш руки. У жодному разі не мацай обличчя. Не три очей. Не колупайся в носі. Не гризи нігтів. Це ніби як отрута.
— Ніби як? — перепитав я.
Він зігнорував мене, продемонструвавши палець, який притискав до розпеченої залізної миски.
— Це не схоже на латні рукавиці. Під дією тепла воно відразу починає згоряти.
— А запах буде? — запитав я. — І взагалі якісь ознаки?
— Ні. Насправді воно формально й не горить. А просто розпадається.
— На що це розпадається?
— На різне, — сердито відповів Сіммон. — На складні сполуки, яких ти не можеш зрозуміти, бо нічого не тямиш в алхімії.
— Це можна вдихати? — виправився я.
— Так. Інакше я тобі цього й не давав би. Це стара формула. Випробувана й надійна. Але позаяк воно не проводить тепла, твої руки, яким спершу буде прохолодно, раптом почне пекти так, ніби ти щосили притиснув їх до чогось розпеченого, — Сім багатозначно поглянув на мене. — Тому раджу припинити мацати гарячі предмети, перш ніж це буде використано повністю.
— А як мені здогадатися, коли це буде використано майже повністю?
— Ніяк, — просто сказав Сім. — Тому й раджу не користуватися голими руками.
— Чудово.
— У разі змішування зі спиртом воно стане кислотним. Але лише слабко. Ти цілком устигнув би це змити. Змішування з невеликою кількістю води — скажімо, твоїм потом — це нічого. Та в разі змішування з великою кількістю води, скажімо, у пропорції сто до одного, воно стане легкозаймистим.
— А якщо змішати це із сечею, воно перетвориться на смачні солодощі, так? — засміявся я. — Ти побився об заклад із Вілемом на те, скільки цього я проковтну? Ніщо не стає легкозаймистим від змішування з водою.
Сім примружився і взяв порожній тигель.
— Гаразд, — сказав він. — Тоді наповни оце.
Не припиняючи всміхатись, я підійшов до каністри з водою в кутку приміщення. У Промислі стояли такі самі. Чиста вода також важлива для рукотворства, особливо під час змішування глин і загартовування металів, які не варто забруднювати.
Я хлюпнув води в тигель і повернув його Сімові. Він занурив туди кінчик пальця, покрутив ним і вилив рідину в розпечену залізну миску.
Потужне жовтогаряче полум’я з ревом здійнялося на три фути, а тоді замерехтіло і зникло. Сім поставив порожній тигель, легенько цокнувши, і серйозно поглянув на мене.
— Скажи це.
Я опустив погляд на ноги.
— Я нічого не тямлю в алхімії.
Сім кивнув із задоволеним виглядом.
— Так, — сказав він і знову повернувся до робочого столу. — Повторімо це.
Розділ тридцять другий. Кров і попіл
Я йшов лісом на північ від Університету, і під моїми ногами хрускотіло листя. Блідого місячного сяйва, що проникало крізь голі дерева, було недостатньо, щоб чітко все бачити, але я ходив цим шляхом уже кілька разів за останній виток і знав дорогу напам’ять. Спершу я занюхав деревний дим, а тоді, значно пізніше, почув голоси й угледів між дерев світло від вогню.
Насправді це була не галявина — просто тихе місце, сховане за скельним виступом. На кількох брилах і стовбурі впалого дерева можна було сидіти. Кострище я викопав сам кілька днів тому. Воно було понад фут завглибшки й шість футів у поперечнику, викладене камінням. Маленька ватра, що наразі там палала, на його тлі здавалася крихітною.
Усі інші вже були на місці. Мола й Фела сіли на «лаву» з колоди. Вілем умостився навпочіпки на каменюці. Сім сидів, схрестивши ноги, на землі й тицяв у вогонь сучком.
Коли я вийшов із-поміж дерев, Віл підвів погляд. У мерехтливому світлі вогню його очі здавалися темними й запалими. Вони із Сімом пильнували мене майже цілих два витки.
— Ти спізнився, — промовив він.
Сім підвів на мене погляд — як завжди бадьорий, хоча на його обличчі також виднілись ознаки виснаження.