Коли Віл саме закінчував мене бинтувати, у розбите вікно проникнув стукіт копит, що чвалували бруківкою. Він тимчасово перекрив несамовитий тупіт чобіт із великими цвяхами.
Менш як хвилину по тому я почув у коридорі голос Емброуза.
— На Бога, що тут відбувається? Геть звідси! Геть!
Емброуз увійшов досередини, лаючись і відпихаючи людей. Побачивши, що я сиджу на його ліжку, він різко зупинився й поцікавився:
— Що ти робиш у моїх кімнатах?
— Що? — запитав я, а тоді роззирнувся. — Це твої кімнати?! — зберігати досить засмучений тон було непросто, бо голос у мене загрубів від диму. — Я щойно обпікся, рятуючи твої речі?
Емброуз примружився, а тоді підійшов до обвуглених решток бюро. Знову кинув погляд на мене, а відтак вирячив очі: до нього раптом дійшло. Мені закортіло всміхнутися.
— Паняй звідси, брудний злодійкуватий ру, — плюнув отрутою він. — Присягаюсь: якщо щось зникло, я нацькую на тебе констебля. Доведу тебе до залізного закону й шибениці.
Я вдихнув, щоб відповісти, а тоді несамовито закашлявся. Довелося обмежитися лютим поглядом на нього.
— Гарна робота, Емброузе, — саркастично промовив Вілем. — Ти спіймав його. Він украв твій вогонь.
Один із витріщак докинув:
— Ага, хай поверне!
— Геть! — заволав Емброуз, червоний на виду й розлючений. — І забери із собою цього зачуханого шима, бо ви обидва дістанете від мене по заслузі.
Я подивився, як витріщаки глипають на Емброуза, вражені його поведінкою.
Уважно й гордо поглянув на нього, щосили відіграючи цю сцену.
— На здоров’я, — промовив я з відчуттям ображеної гідності та пройшов повз Емброуза, грубо зіштовхнувши його з дороги.
Поки я йшов геть, одягнений у жилет товстун із червоними плямами на шкірі невпевнено зайшов крізь розбиті двері до кімнат Емброуза. Я впізнав у чоловікові власника «Золотого поні».
— Що тут у біса відбувається? — поцікавився він.
— Свічки — штука небезпечна, — відповів я. Озирнувся через плече й перехопив Емброузів погляд. — Чесно кажучи, хлопче, — звернувся я до нього, — я не знаю, що ти там собі думав. У члена Аркануму наче ж мало б бути більше розуму.
***
Ми з Вілом, Молою й Деві, сидячи довкола залишків ватри, почули, як між деревами тріщать чиїсь кроки. Фела досі була вбрана елегантно, та волосся в неї вже не було заколоте. Сім обережно крокував поряд із нею, розгублено притримуючи перед нею гілля, щоб не заважало, доки вони вдвох просувалися крізь підлісок.
— І де це ви були? — запитала Деві.
— Мені довелося піти з Імрі пішки, — пояснила Фела. — Сім зустрів мене на півдорозі. Не хвилюйся, мамо, він був ідеально шляхетним.
— Сподіваюся, для тебе все минуло не надто кепсько, — сказав я.
— Вечеря була приблизно така, як і можна було очікувати, — визнала Фела. — Зате друга частина виправдала все.
— Друга частина? — перепитала Мола.
— Дорогою назад Сім повів мене подивитися на руйнацію в «Поні». Я зупинилася поговорити з Емброузом. Ще ніколи так не веселилася, — Фела по-хуліганськи всміхнулася. — Я була ідеально сердита.
— Так, — докинув Сіммон. — Це було блискучо.
Фела повернулася до Сіма і вперла руки в боки.
— Будь ласкавий, відчепися від мене!
Сім скривився, утрирувано набурмосившись, і несамовито замахав руками.
— Слухай сюди, дурна ти бабо! — заговорив він, незле імітуючи вінтський акцент Емброуза. — У мене кімнати горіли!
Фела відвернулася і здійняла руки вгору.
— Не бреши мені! Ти втік до якоїсь курви. Мене ще ніколи так не принижували! Бачити тебе більше не хочу!
Ми зааплодували. Фела й Сім узялися попід руки й уклонилися.
— Заради цілковитої точності, — невимушено сказала Фела, — зауважу, що Емброуз сказав не «дурна бабо».
Вона не відпустила Сімової руки.
Сіммон явно трохи зніяковів.
— Ну, так… Є такі слова, якими дам не називають навіть задля сміху.
Він неохоче відпустив Фелу й сів на стовбур упалого дерева. Вона сіла поряд із ним.
Прихилилася до нього і прошепотіла щось. Сім засміявся, хитаючи головою.
— Ти ж можеш? — запитала Фела, поклавши долоню йому на руку. — Квоут без лютні. А хтось має нас розважити.
— Гаразд. Гаразд, — відповів Сіммон, явно трохи зніяковівши. Заплющив на мить очі, а тоді заговорив звучним голосом:
Ось наша Фела, погляд вогненний,
До цілі прямує, карбуючи крок.
Посеред згарища стрів її Емброуз:
Очі згорьовані, лик спохмурнів.