Серце ж хоробре у Фелиних гру…
Сіммон різко спинився, так і не вимовивши слова «груди», й став червоний, як буряк. Деві, що сиділа по той бік вогню, добряче реготнула.
Вілем, як справді добрий товариш, устряв із запитанням, аби відвернути увагу.
— Чому ти постійно робиш паузу? — спитав він. — Наче відсапатися не можеш.
— Я теж про це питала, — всміхнулася Фела.
— Таке використовується в старовінтській поезії, — пояснив Сім. — Це пауза посеред рядка, що називається «цезура».
— Сіме, ти небезпечно добре знайомий із поезією, — зауважив я. — Ще трохи — і я втрачу повагу до тебе.
— Тихо, — сказала Фела. — На мою думку, це прекрасно. Ти просто заздриш його вмінню робити так експромтом.
— Поезія — це пісня без музики, — зарозуміло промовив я. — Пісня без музики — наче тіло без душі.
Вілем підняв руку, перш ніж Сіммон устиг відповісти.
— Поки ми не загрузли в розмовах на філософські теми, я мушу де в чому зізнатися, — похмуро сказав Вілем. — У коридорі біля кімнат Емброуза я загубив вірша. Акростих про його сильні ніжні почуття до майстра Гемма.
Ми всі засміялися, хоча Сіммонові це, вочевидячки, здалося особливо кумедним. Він іще довго не міг відсапатися.
— Це неможливо було спланувати краще, — сказав він. — Я купив кілька предметів жіночого одягу й розкидав їх серед того, що було на вулиці. Червоний атлас. Трохи мережива. Корсет на китовому вусі.
Знову сміх. А тоді всі перевели погляди на мене.
— А що зробив ти? — поцікавилася Деві.
— Лише те, що збирався, — похмуро відповів я. — Лише те, що було необхідно для знищення ляльки, щоб мені можна було спокійно спати вночі.
— Ти перекинув його нічну вазу, — сказав Вілем.
— Це правда, — зізнався я. — А ще знайшов оце, — продемонстрував папірець.
— Якщо це один із його віршів, — сказала Деві, — рекомендую хутко його спалити й помити руки.
Я розгорнув папірець і зачитав його вголос:
— Облікова мітка 4535: Перстень. Біле золото. Блакитний димовик. Ремонт оправи та полірування, — я обережно склав його й запхав у кишеню, а тоді додав: — Це, як на мене, краще за вірш.
Сім випрямився.
— Це квитанція з ломбарду на перстень твоєї коханої?
— Це, якщо я не помиляюся, квитанція на повернення з ювелірної майстерні. Але так, вона на її перстень, — відповів я. — І, до речі, вона мені не кохана.
— Нічого не розумію, — сказала Деві.
— Із цього все й почалося, — втрутився Вілем. — Квоут намагався повернути одну річ для дівчини, до якої небайдужий.
— Хтось має мене втаємничити, — мовила Деві. — Схоже, я вступила в дію посеред історії.
Я відкинувся назад на брилу, спокійно дозволяючи своїм друзям розповісти цю історію.
Папірець не лежав у комоді Емброуза. Його не було на його каміні чи тумбочці. Не було на його підставці для прикрас чи письмовому столі.
Насправді цей папірець лежав у нього в гаманці. Я вкрав його в Емброуза, несподівано осмілівши за пів хвилини після того, як він обізвав мене брудним злодійкуватим ру. Це сталося майже рефлекторно, коли я проминув його на виході з кімнат у «Поні».
За дивним збігом обставин у гаманці також лежали гроші. Майже шість талантів. Для Емброуза — невелика сума. Достатня для вечора на широку ногу з дамою. Зате для мене це були великі гроші, такі великі, що мені майже стало соромно за крадіжку. Майже.
Розділ тридцять четвертий. Брязкальця
Коли я того вечора повернувся до Анкера, записки для мене від Денни не знайшлося. І жодна записка не чекала на мене вранці. Я замислився, чи знайшов її таки хлопчина з моїм посланням — чи, може, він просто махнув рукою, кинув послання в річку або з’їв його.
Наступного ранку я вирішив, що в мене надто добрий настрій, щоби псувати його неминуче божевільним заняттям з Елодіном. Тож я завдав на плечі лютню й попрямував за річку шукати Денну. Часу на це пішло більше, ніж я планував, але мені кортіло побачити її обличчя, коли я нарешті поверну їй перстень.
***
Я зайшов до ювелірної майстерні й усміхнувся маленькому чоловічкові, що стояв за низенькою вітриною.
— Ви закінчили з перснем?
Він наморщив лоба.
— Пере… перепрошую, пане…
Я зітхнув і, попорпавшись у кишені, видобув папірець.
Чоловічок придивився до нього, а тоді просяяв: до нього дійшло.
— А, так. Звісно. Секунду.
Він пройшов за двері у підсобне приміщення майстерні.
Я трохи розслабився. То був уже третій заклад, до якого я прийшов. Інші розмови складались і близько не так добре.