Выбрать главу

Серце ж хоробре у Фелиних гру…

Сіммон різко спинився, так і не вимовивши слова «груди», й став червоний, як буряк. Деві, що сиділа по той бік вогню, добряче реготнула.

Вілем, як справді добрий товариш, устряв із запитанням, аби відвернути увагу.

— Чому ти постійно робиш паузу? — спитав він. — Наче відсапатися не можеш.

— Я теж про це питала, — всміхнулася Фела.

— Таке використовується в старовінтській поезії, — пояснив Сім. — Це пауза посеред рядка, що називається «цезура».

— Сіме, ти небезпечно добре знайомий із поезією, — зауважив я. — Ще трохи — і я втрачу повагу до тебе.

— Тихо, — сказала Фела. — На мою думку, це прекрасно. Ти просто заздриш його вмінню робити так експромтом.

— Поезія — це пісня без музики, — зарозуміло промовив я. — Пісня без музики — наче тіло без душі.

Вілем підняв руку, перш ніж Сіммон устиг відповісти.

— Поки ми не загрузли в розмовах на філософські теми, я мушу де в чому зізнатися, — похмуро сказав Вілем. — У коридорі біля кімнат Емброуза я загубив вірша. Акростих про його сильні ніжні почуття до майстра Гемма.

Ми всі засміялися, хоча Сіммонові це, вочевидячки, здалося особливо кумедним. Він іще довго не міг відсапатися.

— Це неможливо було спланувати краще, — сказав він. — Я купив кілька предметів жіночого одягу й розкидав їх серед того, що було на вулиці. Червоний атлас. Трохи мережива. Корсет на китовому вусі.

Знову сміх. А тоді всі перевели погляди на мене.

— А що зробив ти? — поцікавилася Деві.

— Лише те, що збирався, — похмуро відповів я. — Лише те, що було необхідно для знищення ляльки, щоб мені можна було спокійно спати вночі.

— Ти перекинув його нічну вазу, — сказав Вілем.

— Це правда, — зізнався я. — А ще знайшов оце, — продемонстрував папірець.

— Якщо це один із його віршів, — сказала Деві, — рекомендую хутко його спалити й помити руки.

Я розгорнув папірець і зачитав його вголос:

— Облікова мітка 4535: Перстень. Біле золото. Блакитний димовик. Ремонт оправи та полірування, — я обережно склав його й запхав у кишеню, а тоді додав: — Це, як на мене, краще за вірш.

Сім випрямився.

— Це квитанція з ломбарду на перстень твоєї коханої?

— Це, якщо я не помиляюся, квитанція на повернення з ювелірної майстерні. Але так, вона на її перстень, — відповів я. — І, до речі, вона мені не кохана.

— Нічого не розумію, — сказала Деві.

— Із цього все й почалося, — втрутився Вілем. — Квоут намагався повернути одну річ для дівчини, до якої небайдужий.

— Хтось має мене втаємничити, — мовила Деві. — Схоже, я вступила в дію посеред історії.

Я відкинувся назад на брилу, спокійно дозволяючи своїм друзям розповісти цю історію.

Папірець не лежав у комоді Емброуза. Його не було на його каміні чи тумбочці. Не було на його підставці для прикрас чи письмовому столі.

Насправді цей папірець лежав у нього в гаманці. Я вкрав його в Емброуза, несподівано осмілівши за пів хвилини після того, як він обізвав мене брудним злодійкуватим ру. Це ста­лося майже рефлекторно, коли я проминув його на виході з кімнат у «Поні».

За дивним збігом обставин у гаманці також лежали гроші. Майже шість талантів. Для Емброуза — невелика сума. Достатня для вечора на широку ногу з дамою. Зате для мене це були великі гроші, такі великі, що мені майже стало соромно за крадіжку. Майже.

Розділ тридцять четвертий. Брязкальця

Коли я того вечора повернувся до Анкера, записки для мене від Денни не знайшлося. І жодна записка не чекала на мене вранці. Я замислився, чи знайшов її таки хлопчина з моїм посланням — чи, може, він просто махнув рукою, кинув послання в річку або з’їв його.

Наступного ранку я вирішив, що в мене надто добрий настрій, щоби псувати його неминуче божевільним заняттям з Елодіном. Тож я завдав на плечі лютню й попрямував за річку шукати Денну. Часу на це пішло більше, ніж я планував, але мені кортіло побачити її обличчя, коли я нарешті поверну їй перстень.

***

Я зайшов до ювелірної майстерні й усміхнувся маленькому чоло­вічкові, що стояв за низенькою вітриною.

— Ви закінчили з перснем?

Він наморщив лоба.

— Пере… перепрошую, пане…

Я зітхнув і, попорпавшись у кишені, видобув папірець.

Чоловічок придивився до нього, а тоді просяяв: до нього дійшло.

— А, так. Звісно. Секунду.

Він пройшов за двері у підсобне приміщення майстерні.

Я трохи розслабився. То був уже третій заклад, до якого я прийшов. Інші розмови складались і близько не так добре.