Ніна мотнула головою.
— Тіки цей. Три ночі поспіль.
Я поволі розгорнув папір і вмить упізнав чоловіка, якого вона намалювала. Очі в нього були повністю чорні. На задньому плані виднілося голе дерево, а він стояв на блакитному колі з кількома хвилястими лініями.
— То ніби вода, — показала Ніна. — Тіки воду малювати важко. І він має стояти на ній. Ше довкола нього були снігові замети, а волосся в нього було біле. Але я не змогла дістати білу фарбу для роботи. Змішувати фарби для паперу важче, ніж поливу для горщиків.
Я кивнув, не наважуючись говорити. То був Попіл, той, хто вбив моїх батьків. Я уявляв його обличчя, навіть не стараючись. Навіть не заплющуючи очей.
Я розгорнув папір далі. Знайшовся ще один чоловік — чи радше силует чоловіка у великій мантії з каптуром. Під каптуром мантії не було нічого, крім чорноти. Над головою в нього були три місяці: повний, півмісяць і такий, від якого лишився тільки серпик. Поряд із чоловіком стояли дві свічки. Одна — жовта з яскравим помаранчевим полум’ям. Друга свічка стояла під його витягнутою рукою — сіра з чорним полум’ям. Простір довкола неї був розмазаний і затемнений.
— То, здається, ніби тінь, — сказала Ніна, показуючи на простір під його рукою. — На горщику було видно краще. Тут я мусила взяти вуглинку. Із фарбою не виходило як годиться.
Я знову кивнув. Це був Галіакс. Ватажок чандріян. Коли я бачив його, він був оточений неприродною тінню. Вогонь поряд із ним дивним чином пригаснув, а каптур його плаща був чорний, як дно колодязя.
Я остаточно розгорнув папір і відкрив третю постать, більшу за решту двох. Той чоловік був у обладунку й шоломі з відкритим обличчям. На грудях у нього була яскрава емблема, схожа на осінній листок: червона ззовні, жовтогаряча ближче до середини і з прямим чорним стеблом.
Шкіра в нього на обличчі була засмагла, та рука, яку він тримав піднятою, була яскраво-червона. Друга його рука ховалася за великим круглим предметом, який Ніна примудрилася пофарбувати в металічно-бронзовий колір. Я здогадався, що то його щит.
— Він найгірший, — сказала стишеним голосом дівчинка.
Я опустив погляд на неї. Її личко здавалося похмурим, і я запідозрив, що вона неправильно зрозуміла моє мовчання.
— Не треба так казати, — попросив я. — Ти чудово впоралася.
Ніна ледь усміхнулася.
— Я не це хотіла сказати, — пояснила вона. — Його було важко малювати. Мідь тут вийшла непогано, — Ніна торкнулася його щита. — Але ця червона фарба, — її палець легенько торкнувся його піднятої руки, — то ніби кров. У нього рука залита кров’ю, — вона тицьнула його у груди. — А тут фарба була яскравіша, ніби там шось горіло.
Тут я впізнав його. На грудях у нього був не листок. Там була вежа, охоплена полум’ям. Його закривавлена простягнута рука нічого не демонструвала. Вона тягнулася в докірливому жесті до Галіакса та всіх інших.
Він підніс руку, щоб їх зупинити. Цей чоловік був аміром. Одним із сірідів.
Дівчинка здригнулася й щільніше закуталася в плащ.
— Мені навіть зараз неприємно на нього дивитися, — сказала вона. — На них усіх було страшно поглянути. Але він був гірший за всіх. Я не можу намалювати їхні обличчя, та в нього воно було страшенно похмуре. Він здавався дуже сердитим. Ніби весь світ був ладен спалити.
— Якщо це — один бік, — запитав я, — ти пам’ятаєш решту?
— Не так. Пам’ятаю, там була жінка без одягу, та ше зламаний меч, та ше вогонь… — Ніна явно замислилась, а тоді знову хитнула головою. — Я ж уже казала: бачила горщик зовсім недовго, секунду, коли мені Джиммі показав. Гадаю, якийсь ангел поміг мені згадати цю частину вві сні, щоб я її намалювала і принесла тобі.
— Ніно, — промовив я, — це справді чудово. Ти дійсно не уявляєш, як це неймовірно.
Її личко знову засвітилось усмішкою.
— Рада, шо так. Мені страх як клопітно було це робити.
— Де ти взяла пергамент? — запитав я, вперше зауваживши його. То був справжній велум, високоякісний. Набагато кращий за все, що міг собі дозволити я.
— Я спершу потренувалася на дошках, — відповіла Ніна. — Та я знала, шо так нічого не вийде. І знала, шо це доведеться сховати. То я прокралася до церкви й вирізала кілька сторінок із книги, яка там була, — останнє вона сказала без найменшого натяку на сором.
— Ти вирізала це з «Книги Шляху»? — перепитав я, трохи злякавшись. Я не надто богомільний, але таки маю якісь залишки відчуття пристойності. Та й після стількох годин у Архівах думка про вирізання сторінок із книжки жахала.
Ніна легко закивала.
— Так здавалося найкраще, бо той сон послав мені ангел. А церкву не можна замкнути на ніч як годиться, бо ти зніс фасад і вбив того демона, — Ніна простягнула руку й легенько торкнулася пальцем паперу. — Це не так уже й важко. Треба просто взяти ніж, трохи пошкребти — і слова відходять, — вона показала. — Тіки я постаралася ніде не зішкрябати ім’я Тейлу. Або Андана чи якогось іншого ангела, — благочестиво додала вона.