І попри всі ці знання мені ставало відверто незатишно від думки про спробу його перетнути. Я невпевнено зіп’явся на ноги.
Поки ми разом оглядали міст, Вілем почав мало-помалу хилитися вбік. Я простягнув руку, щоб його зупинити, а Сіммон тим часом узявся за моє передпліччя — щоправда, я не знав напевне, хотів він мені допомогти чи втриматися сам.
— Мені цього зараз точно не хочеться, — повторив він.
— Можна посидіти отут, — сказав Вілем. — Кела треле турен навор ка.
Ми із Сіммоном притлумили сміх, а Вілем провів нас поміж дерев до маленької галявинки менш ніж за п’ятдесят футів від підніжжя мосту. На мій подив, посеред галявинки стояв високий сірокамінь, що здіймався в небо.
Віл вийшов на галявину зі спокійною впевненістю. Я вийшов повільніше, з цікавістю роззираючись навкруги. Сірокамені мають для мандрівних артистів особливе значення, і коли я його побачив, мене охопили суперечливі почуття.
Сіммон гепнувся на густу траву, тоді як Вілем притулився спиною до стовбура похилої берези. Я підійшов до сірокаменя й торкнувся його кінчиками пальців. Він був теплий і знайомий.
— Не штовхай отієї штуки, — стурбовано промовив Сіммон. — Перекинеш.
Я засміявся.
— Сіме, цей камінь простояв тут тисячу років. Не думаю, що йому стане гірше, якщо я на нього подихаю.
— Просто відійди. Вони погані.
— Це сірокамінь, — сказав я й товариськи погладив брилу. — Вони позначають старі дороги. Якщо вже на те пішло, то поряд із ним безпечніше. Сірокамені позначають безпечні місця. Це знають усі.
Сім уперто захитав головою.
— Це пережитки язичництва.
— Ставлю йот на те, що я маю рацію, — подражнився я.
— Ха! — Сім, іще лежачи на спині, підняв руку. Я підійшов до нього, щоб ударити по ній і укласти парі.
— Можна піти до Архівів і вирішити все завтра, — запропонував Сім.
Я сів поряд із сірокаменем і вже почав розслаблятись, але тут мене раптом охопила паніка.
— Тіло Господнє! — сказав я. — Лютня!
Я спробував скочити на ноги, але не зміг — іще й мало не вибив собі мізки об сірокамінь.
Сіммон спробував сісти й заспокоїти мене, але раптовий рух виявився засильним для нього, і він незграбно гепнувся на бік і безпорадно засміявся.
— Не смішно! — крикнув я.
— Вона в «Еоліяні», — сказав Вілем. — Ти вже чотири рази питав про неї, відколи ми пішли.
— Ні, — заперечив я — щоправда, впевненіше, ніж почувався насправді. Я почухав голову в тому місці, яким ударився об сірокамінь.
— Нема чого соромитися, — зневажливо махнув рукою Вілем. — Замислюватися про те, що лежить на серці, — це в людській природі.
— Я чув, Кілвін декілька місяців тому добряче випив у «Кранах» і без упину торочив про свою нову холодносірчану лампу, — промовив Сіммон.
Віл пирхнув.
— Лоррен без кінця торочить про належне розкладання книжок по полицях. «Беріть за корінець. Беріть за корінець», — він загарчав і вдав, ніби хапається за щось обома руками. — Ще раз почую це з його вуст — і візьму його за корінець.
До мене раптом прийшов спогад.
— Тейлу милосердний! — ураз жахнувся я. — Невже я сьогодні заспівав у «Еоліяні» «Мідника-гарбаря»?
— Так, — підтвердив Сіммон. — Не знав, що там стільки куплетів.
Я наморщив лоба, відчайдушно намагаючись пригадати.
— А я співав куплет про тейлінця й вівцю?
Для пристойної компанії цей куплет не годився.
— Нє-а, — сказав Вілем.
— Дякувати Богові, — промовив я.
— Там була коза, — серйозно заявив Вілем, а тоді захихотів.
— «…у тейлінській рясі!» — проспівав Сіммон, а тоді засміявся слідом за Вілемом.
— Ні, ні, — нещасним тоном проказав я й опустив голову на руки. — Мати змушувала мого тата спати під фургоном, коли він співав це на людях. Станчіон поб’є мене дрючком і забере в мене свиріль, коли я побачу його знову.
— Їм дуже сподобалося, — заспокоїв мене Сіммон.
— Я бачив, як Станчіон підспівував, — додав Вілем. — У нього тоді теж уже був червонястий ніс.
Запало довге затишне мовчання.
— Квоуте! — озвався Сіммон.
— Так?
— Ти справді едема ру?
Запитання заскочило мене зненацька. За звичайних обставин воно підштовхнуло б мене до межі, але тепер я не знав, як до нього ставлюся.
— А це має значення?
— Ні. Мені просто було цікаво.