— А… — якийсь час я й далі стежив за зорями. — А що тобі цікаво?
— Нічого конкретного, — сказав він. — Емброуз кілька разів назвав тебе ру, але він раніше вже обзивав тебе іншими образливими прізвиськами.
— Це не образа, — зауважив я.
— Ну, тобто він називав тебе по-всякому, але неправдиво, — швидко виправився Сім. — Ти не говорив про свою родину, але казав дещо таке, що мені стало цікаво, — він знизав плечима, не встаючи зі спини й дивлячись на зорі вгорі. — Я ніколи не знав нікого з едема. Принаймні не знав добре.
— Чутки, які до тебе доходили, неправдиві, — пояснив я. — Ми не крадемо дітей, не поклоняємося темним богам, нічого такого.
— Я в таке ніколи не вірив, — зневажливо сказав він, а тоді додав: — Але дещо з того, що кажуть, має бути правдою. Я ще ніколи не чув, щоби хтось грав так, як ти.
— Це ніяк не стосується того, що я едема ру, — відповів я, а тоді передумав. — Ну, хіба що трішки.
— А ти танцюєш? — запитав начебто знічев’я Вілем.
Якби ці слова вимовив хтось інший і в інший час, із них, либонь, почалася б суперечка.
— Нас просто уявляють такими. Людьми, що грають на свирілях і скрипках. Танцюють довкола своїх ватр. Це, звісно, тоді, коли ми не крадемо всього, що не прикуте цвяхами, — на останніх словах у моєму тоні з’явилося трохи гіркоти. — Це не головне в житті едема ру.
— А що головне? — запитав Сіммон.
Я на мить замислився над цим, але моєму отупілому мозку це завдання було не до снаги.
— Насправді ми просто люди, — врешті сказав я. — От тільки ми не лишаємося на місці надто довго, і нас усі ненавидять.
Ми тихо подивилися на зорі.
— Вона справді змушувала його спати під фургоном? — запитав Сіммон.
— Що?
— Ти сказав, що твоя мама змушувала твого тата спати під фургоном за те, що він співав куплет про вівцю. Що, справді?
— Це передусім фігура мовлення, — сказав я. — Але одного разу так і сталося.
Я нечасто думав про своє дитинство у трупі, коли мої батьки ще були живі. Я уникав цієї теми так само, як каліка навчається не навантажувати травмовану ногу. Але від Сімового запитання на поверхню мого розуму виринув один яскравий спогад.
— Не через «Мідника-гарбаря», — несподівано для самого себе промовив я. — А через пісню, яку він написав про неї…
Одну довгу мить я мовчав, а тоді заговорив:
— Лоріан.
Так я вперше за багато років вимовив материне ім’я. Вперше, відколи її було вбито. У моєму виконанні воно було якесь дивне.
А тоді я, хоч і не збирався цього робити, заспівав:
Жінка Арлідена, темна Лоріан:
Гляньте раз, і стане дуже страшно вам!
Голос її коле, як той чагарник,
Зате в неї марно жоден гріш не зник.
Моя Теллі не готує,
Зате грошики добре рахує.
Ні талії, ні личка, як у феї,
Та все ж я скрізь
І луку, й ліс
Пройду заради неї…
Я відчув себе дивовижно здерев’янілим, від’єднаним від власного тіла. Як не дивно, спогад був яскравий, але не болючий.
— Я розумію, як чоловіка за таке могли загнати під фургон, — серйозно промовив Вілем.
— Та не в тім річ, — несподівано для самого себе сказав я. — Вона була прекрасна, і вони обоє це знали. Вони постійно дражнилися. Річ була в розмірі. Той жахливий розмір був їй осоружний.
Я ніколи не розповідав про своїх батьків, і згадувати про них у минулому часі було якось незручно. Нечесно. Віла із Сімом моє одкровення не здивувало. Усякий, хто знав мене, міг зрозуміти, що я не маю сім’ї. Я ніколи нічого не казав, але вони були добрими друзями. Вони знали.
— У нас в Атурі сплять у псарнях, поки дружини сердяться, — мовив Сіммон, повертаючи розмову в безпечніше русло.
— Мелосі регу еда Стіті, — пробурмотів Вілем.
— Атурською! — вигукнув Сіммон. У його голосі вирувала веселість. — Досить твоїх ослячих балачок!
— Еда Стіті? — повторив я. — Ви спите біля вогню?
Вілем кивнув.
— Я офіційно обурений тим, як швидко ти навчився сіаруської, — промовив Сім, демонструючи один палець. — Я провчився рік, перш ніж щось затямити. Рік! А ти все проковтуєш за один семестр.
— Я багато чого навчився в дитинстві, — відповів я. — Цього семестру просто вивчав тонкощі.
— У тебе кращий акцент, — сказав Сімові Віл. — Квоут говорить наче якийсь південний торгівець. Дуже просто. Ти говориш набагато вишуканіше.
Сіма це, схоже, влестило.
— Біля вогню, — повторив він. — Чи не здається дивним, що саме чоловікам завжди доводиться спати деінде?
— Цілком очевидно, що влада над ліжком належить жінкам, — відповів я.