Якось багато років тому й за багато миль звідси до Фейрінієлю прибули п’ять компаній мандрівників. Зупинившись дорогою з одного місця до іншого, вони обрали собі галявини й розвели багаття, коли сонце почало сідати.
Згодом, коли сонце вже сіло й ніч утвердилася в небі, дорогою надійшов старий жебрак у пошарпаній мантії. Він рухався поволі, обережно і спирався на ціпок.
Старий ішов нізвідки в нікуди. Він не мав ані капелюха на вухах, ані торби на горбі. Не мав ані гроша й не мав гаманця для грошей. Навіть власне ім’я ледве йому належало, та й воно за багато років затерлося мало не до дір.
Якби ви спитали його, хто він такий, він сказав би: «Ніхто». Але він помилився б.
Старий дістався Фейрінієлю. Він був голодний, як сухий вогонь, і стомлений до краю. Рухала ним лише надія на те, що хтось вділить йому трохи вечері та часточку свого вогню.
Тож побачивши мерехтливе сяйво вогню, старий покинув дорогу та стомлено пішов до нього. Невдовзі він побачив крізь дерева чотирьох високих коней. Їхня збруя була прикрашена сріблом, а в їхніх підковах срібло змішувалося з залізом. Неподалік жебрак побачив десяток мулів, навантажених добром: вовняною тканиною, вигадливими прикрасами й витонченими сталевими клинками.
Але увагу жебрака привернуло м’ясо — половина туші над вогнем, що парувала і крапала жиром на вугілля. Занюхавши її солодкі пахощі, він мало не зомлів, адже йшов увесь день, не маючи чого поїсти, крім жменьки жолудів і пом’ятого яблука, знайденого край дороги.
Вийшовши на галявину, старий жебрак звернувся до трьох чоловіків із темними бородами, що сиділи довкола вогню.
— Вітаю, — сказав він. — Не вділите трохи м’яса та часточку вогню?
Вони повернулись, і їхні золоті ланцюги заблищали на світлі багаття.
— Звісно, — відповів їхній ватажок. — А що ти маєш при собі? Біти чи гроші? Персні чи стрелауми? Чи в тебе є щирі шалдійські монети, які ми цінуємо понад усі інші?
— Нічого такого я не маю, — сказав старий жебрак і розкрив долоні, показуючи, що вони порожні.
— Тоді тобі тут не буде втіхи, — сказали чоловіки, і в нього на очах заходилися вирізати товсті кусні з туші, що висіла біля вогню.
— Не ображайся, Вілеме. Така вже просто історія.
— Я нічого не казав.
— А здавалося, ніби зібрався сказати.
— Може, й так. Але це потерпить до кінця.
Старий пішов собі далі на світло іншого багаття за деревами.
— Вітаю! — озвався старий жебрак, вийшовши на другу галявину. Він спробував заговорити бадьоро, попри втому й біль. — Не вділите трохи м’яса та часточку вогню?
Там було четверо подорожніх, двоє чоловіків і двоє жінок. Почувши його голос, вони звелися на ноги, та ніхто з них не заговорив. Старий ґречно зачекав, намагаючись видатися приємним і нешкідливим. Але тиша все тягнулася, довго-предовго, і все одно ніхто не казав ані слова.
Ясна річ, старий роздратувався. Він звик до того, що його уникали, ним нехтували, та ці люди просто стояли. Вони були тихі й неспокійні, переминалися з ноги на ногу, поки їхні руки нервово сіпалися.
Коли він уже зібрався ображено піти геть, вогонь розпалився, і жебрак побачив, що та четвірка вбрана у криваво-червоний одяг — знак того, що вони адемські найманці. Тоді до старого дійшло. Адемів називають мовчазним народом, і говорять вони лише зрідка.
Старий знав чимало історій про адемів. Він чув, що вони володіють таємним мистецтвом, яке зветься летані. Воно дозволяє їм носити тишу, наче броню, що відвертає клинок чи зупиняє стрілу в повітрі. Тому вони й говорять нечасто. Приберігають слова, тримають їх у собі, наче вуглинки в череві печі.
Ці накопичені слова наповнюють їх такою неспокійною енергією, що вони ніколи не можуть усидіти геть нерухомо. Саме тому вони постійно сіпаються й метушаться. А потім, у бою, вони користуються своїм давнім мистецтвом спалювати ці слова, як паливо, в собі. Це надає їм силу ведмедя та швидкість змії.
Уперше зіткнувшись із цими чутками, жебрак подумав, буцімто це дурнуваті табірні баєчки. Але багато років тому він бачив у Модеґу, як адемська жінка б’ється з міською вартою. Бійці були озброєні та в обладунках, із товстими руками й широкими грудьми. Вони ім’ям короля вимогли в жінки показати меч, і вона, хоч і завагалася, передала його їм. Щойно він опинився в їхніх руках, вони заходились оглядати та обмацувати жінку із сороміцькими натяками на те, як вона може повернути меча собі.
Бійці були високі, в яскравих обладунках, із гострими мечами. Вони падали перед нею, наче осіння пшениця. Жінка вбила трьох із них, голіруч поламавши їм кістки.