Її рани порівняно з їхніми були незначні: темний видовжений синець на одній щоці, легка кульгавість, неглибокий поріз на одній долоні. Минуло вже стільки довгих років, а старий пам’ятав, як вона по-котячому злизувала кров із тильного боку долоні.
Ось про що згадав старий жебрак, побачивши адемів, які там стояли. Його начисто покинули думки про харч і вогонь, і він поволі позадкував до навколишніх дерев, щоб щезнути.
А тоді рушив до наступного багаття, сподіваючись, що на третій раз йому пощастить.
На цій галявині кілька атуран стояли довкола мертвого віслюка, що лежав біля воза. Один із них помітив старого.
— Дивіться! — показав він. — Хапайте його! Запряжемо його у воза і змусимо тягти!
Старий дременув назад, до дерев, і, попобігавши, відірвався від атуран, бо сховався під купою гнилого листя.
Коли атуран стало не чутно, старий вибрався з-під листя і знайшов свій ціпок. А тоді з відвагою людини вбогої й голодної покрокував до четвертого багаття, яке бачив на віддалі.
Там він і міг знайти те, чого шукав, адже довкола вогню були торгівці з Вінтасу. Якби все було інакше, то вони, може, радо пустили б його вечеряти, сказавши: «Де можуть поїсти шестеро, можуть поїсти й семеро».
Але старий уже набув неабиякого вигляду. Волосся в нього на голові стирчало навсібіч, жахливо скуйовджене. Його мантія, раніше пошарпана, тепер була подерта і брудна. Лице в нього зблідло від страху, а дихання рипіло та хрипіло у грудях.
Через це вінтасці заохали й замахали руками перед обличчями. Вони ж бо подумали, що то курганний драуґ, один із неспокійних мерців, що, як вірять забобонні вінтасці, ходять ночами.
Кожен із вінтасців мав свою думку щодо того, як його зупинити. Хтось гадав, що його відлякає вогонь, хтось — що його віднадить сіль, розсипана по траві, хтось — що залізо розітне нитки, які з’єднують його душу з мертвим тілом.
Слухаючи їхню суперечку, старий жебрак збагнув: хай до чого вони договоряться, йому від цього краще не стане. Тож він побіг назад, ховатися поміж дерев.
Старий відшукав камінь, на який можна було сісти, змахнув із нього як міг мертве листя й землю. Посидівши, вирішив зазирнути ще до одного, останнього табору, бо знав: щоб наповнити шлунок, достатньо одного щедрого мандрівника.
Він утішився, побачивши, що біля останнього багаття сидить самотній чоловік. Наблизившись, він помітив таке, що одночасно зрадів і злякався: жебрак, хоч і прожив багато років, іще ніколи не розмовляв з аміром.
Однак він знав, що аміри — частина церкви Тейлу, і…
— Вони не були частиною церкви, — сказав Вілем.
— Що? Та ні, звісно, були.
— Ні, вони належали до атурського чиновництва. Вони мали… Векарум — суддівські повноваження.
— Їх називали Святим орденом амірів. Вони були сильною правою рукою церкви.
— Закладемося на йот?
— Гаразд. Якщо ти мовчатимеш до кінця оповідки.
Старий жебрак зрадів, адже знав, що аміри — частина церкви Тейлу, а церква іноді щедра з бідними.
Коли старий підійшов ближче, амір зіп’явся на ноги.
— Хто це йде? — запитав він. Голос у нього був гордий і сильний, але водночас стомлений. — Знай, що я з Ордену амірів. Ніхто не має стояти між мною й моїми завданнями. Я діятиму ради загального добра, хоч мені й можуть заступати шлях боги та люди.
— Пане, — мовив жебрак, — я просто сподіваюся на часточку вогню та трохи милосердя на довгому шляху.
Амір жестом покликав старого вперед. На ньому була яскрава сталева кольчуга, а його меч був завдовжки з людський зріст. Табард на ньому був блискучо-білий, але від ліктів він темнішав, ставав багряним, неначе його занурили у кров. Посередині грудей у чоловіка був символ амірів: чорна вежа, оповита багряним полум’ям.
Старий сів біля вогню й зітхнув: тепло проникло в його кістки.
За мить амір заговорив:
— На жаль, не можу запропонувати жодних харчів. Мій кінь сьогодні їсть краще за мене, та це не означає, що він їсть добре.
— Зараз було б чудово що завгодно, — сказав старий. — Недоїдки — це вже більше, ніж я маю. Я не гордий.
Амір зітхнув.
— Завтра я мушу проїхати п’ятдесят миль, аби зупинити суд. Якщо я зазнаю невдачі чи завагаюся, загине невинна жінка. Це — все, що я маю, — амір показав на шматок тканини з хлібною скоринкою й кавалком сиру. Загалом їх навряд чи було досить, щоб хоч трохи втамувати голод старого. А для такого здорованя, як той амір, це була кепська вечеря.