— Тоді пий воду й вино скільки забажаєш.
А тоді він підвів жебрака до їхньої бочки з водою.
Старий жебрак нагнувся й набрав у черпак води. Вода, що торкнулася його вуст, була холодна й чиста, але, піднявши черпак, старий мимоволі помітив, що бочка вже майже порожня.
І все ж той, хто його прийняв, наполіг:
— Набери ще та змий порох із рук і обличчя. Я ж бачу, що ти довго був у дорозі та стомився.
Тож старий жебрак удруге набрав води черпаком. Коли його руки й лице стали чистими, він відчув, що добряче освіжився.
Відтак чоловік, який його прийняв, ізнов узяв його попід лікоть і повів до вогню.
— Як тебе звати, батьку?
І знову жебрак здивувався. Вже багато років його ім’я не цікавило нікого. Так давно, що йому довелося зупинитись і пригадати його.
— Скеоп, — урешті сказав він. — Мене звати Скеоп, а вас?
— Мене звати Терріс, — відповів господар, зручно вмостивши старого біля вогню. — Це Сілла, моя дружина, а це Вінт, наш син. Це Шарі, Бентум, Ліл, Пітер, Фент.
Відтак Терріс приніс Скеопові вина. Сілла передала йому важкий ківш із картопляним супом, скибку теплого хліба й половинку золотого літнього гарбуза із солодким маслом у серединці. Їжа була проста, було її небагато, але Скеопові вона здавалася бенкетом. А поки він їв, Вінт увесь час підливав йому вина, всміхався йому, сидів поряд із ним і кликав його дідусем.
Останнє розчулило старого жебрака, і він тихо заплакав. Можливо, річ була в його старості та в тому, що він зрання був на ногах. Можливо, в тому, що він не звик до доброти. А може, у вині. Хай яка була причина, по його обличчю потекли сльози, зникаючи в його густій білій бороді.
Терріс побачив це й хутко запитав:
— Батьку, в чім річ?
— Я дурний старигань, — відповів Скеоп, звертаючись більше до себе, ніж до решти присутніх. — Багато років ніхто не був таким добрим до мене, як ви, і мені шкода, що я не можу вам відплатити.
Терріс усміхнувся та приклав руку старому до спини.
— Ти справді хотів би заплатити?
— Не можу. Не маю чого вам дати.
Терріс усміхнувся ще ширше.
— Скеопе, ми едема ру. Понад усе цінуємо те, чим володіють усі. — Скеоп побачив, як обличчя довкола багаття одне за одним вичікувально повернулися до нього. Терріс сказав: — Ти міг би розповісти нам свою історію.
Не знаючи, що ще зробити, Скеоп заговорив. Він розповів, як прийшов до Фейрінієлю. Як ходив від багаття до багаття, надіючись на милосердя. Спершу голос у нього тремтів, а його оповідь звучала невпевнено, бо він довго був сам і не звик говорити. Та невдовзі його голос став сильнішим, мовлення — сміливішим, і поки вогонь мерехтів і відбивався в його ясних блакитних очах, його руки танцювали разом із його старечим висхлим голосом. Навіть едема ру, які знають усі оповідки на світі, могли хіба що зачудовано його слухати.
Коли ж його оповідь добігла кінця, артисти заворушилися, неначе пробуджуючись від глибокого сну. Якусь мить вони просто глипали одне на одного, а тоді поглянули на Скеопа.
Терріс знав, що вони думають.
— Скеопе, — лагідно запитав він, — куди ти прямував, коли я сьогодні тебе зупинив?
— Я йшов до Тінуе, — відповів Скеоп, трохи засоромившись через те, як занурився в оповідь. Лице в нього було червоне й розпашіле, а почувався він дурнувато.
— А ми прямуємо до Беленая, — сказав Терріс. — Не бажаєш замість цього піти з нами?
Обличчя Скеопа на мить просяяло від надії, та відтак витягнулося.
— Я вас лиш обтяжуватиму. Гордість є навіть у жебрака.
Терріс засміявся.
— І ти говориш едема про гордість? Ми ж не з жалощів просимо. Ми просимо тому, що для тебе є місце в нашій родині й за прийдешні роки ти розказав би нам дюжину дюжин історій.
Жебрак похитав головою.
— Моя кров — не ваша. Я не з вашої родини.
— Як це стосується цін на масло? — запитав Терріс. — Ми, ру, самі вирішуємо, хто належить до нашої родини, а хто — ні. Для тебе є місце серед нас. Роззирнися довкола й подивися, чи брешу я.
Скеоп оглянув коло їхніх облич і побачив, що Терріс каже правду.
Тож старий залишився й багато років жив із ними, доки вони не розлучилися. Він багато чого бачив, розказав багато оповідок, і це врешті додало мудрості всім.
Це було насправді, хоч і сталося багато років тому й за багато миль звідси. Я чув слова ці з вуст едема ру, тож як збрехав, нехай помру.
Розділ тридцять восьмий. Зернятка правди
— Це кінець? — запитав Сіммон, витримавши ґречну паузу. Він лежав на спині й дивився на зорі.
— Так.
— Це закінчилося не так, як я думав, — сказав він.