— Куди ти подався б, якби міг податися куди завгодно? — несподівано запитав Сіммон.
— За річку, — сказав я. — Спати.
— Ні, ні! — заперечив він. — Куди завгодно на світі.
— Відповідь така сама, — промовив я. — Я багато де побував. І завжди хотів опинитися тут.
— Але ж не назавжди, — втрутився Вілем. — Ти ж не хочеш бути тут вічно?
— Оце я й маю на увазі, — докинув Сіммон. — Ми всі хочемо бути тут. Але ніхто з нас не хоче бути тут вічно.
— Окрім Манета, — сказав Віл.
— Куди ти подався б? — уперто допитувався Сіммон. — Заради пригод?
Я тихенько замислився на мить і сказав:
— Мабуть, подався б до Таленвальду.
— До талів? — перепитав Вілем. — Я чув, що це примітивний кочовий народ.
— Формально едема ру — кочовий народ, — іронічно зауважив я. — Якось я чув оповідку, в якій згадувалося, що ватажки їхніх племен — не видатні воїни, а співці. Їхні пісні можуть зцілювати недужих і спонукати до танцю дерева, — я знизав плечима. — Я подався б туди та з’ясував би, чи правда це.
— Я пішов би до двору фейрі, — сказав Вілем.
Сіммон засміявся.
— Його обирати не можна.
— Чому? — хутко розсердився Вілем. — Якщо Квоут може піти до співучого дерева, то я можу піти до фейрі й потанцювати з ембрула… жінками-фейрі.
— Талі реальні, — заперечив Сіммон. — Історії про фей — для п’яних, недоумків і діточок.
— А куди подався б ти? — запитав я Сіммона, щоб він не сварився з Вілемом і далі.
Запала довга тиша.
— Не знаю, — відповів він. Його голос чомусь не мав жодної інтонації. — Взагалі-то, я ніде не бував. До Університету приїхав лише тому, що, коли мої брати отримають спадок, а сестра дістане посаг, мені мало що залишиться, крім прізвища.
— Ти не хотів сюди? — перепитав я з подивом у голосі.
Сім невизначено знизав плечима, і я вже зібрався було спитати в нього щось інше, але тут мені завадив шум, із яким Вілем звівся на ноги.
— Ми зараз готові до мосту?
В голові у мене було напрочуд ясно. Я зіп’явся на ноги, захитавшись лише ледь-ледь.
— Як на мене, можна й до нього.
— Секунду! — Сіммон, попрямувавши до дерев, заходився розстібати штани.
Щойно він зник із поля зору, Вілем прихилився до мене.
— Не питай його про рідних, — тихо порадив він. — Йому непросто про них говорити. А коли він п’яний, стає ще гірше.
— Що…
Вілем різко махнув рукою й хитнув головою.
— Пізніше.
Сіммон незграбно повернувся на галявину, і ми втрьох мовчки пішли назад до дороги, а тоді подолали Кам’яний міст і прийшли до Університету.
Розділ тридцять дев’ятий. Суперечності
Наступного ранку ближче до обіду ми з Вілом попрямували до Архівів, щоб зустрітися з Сімом і завершити парі, укладені напередодні.
— Проблема в його батькові, — стишеним голосом пояснив Вілем, поки ми крокували між сірих будівель. — Сімів батько править герцогством в Атурі. Земля там гарна, але…
— Стривай, — перебив я. — Батько нашого маленького Сіма — герцог?
— Маленький Сім, — іронічно промовив Вілем, — на три роки старший за тебе і на два дюйми вищий.
— Яким герцогством? — запитав я. — І він ненабагато вищий за мене.
— Далонір, — відповів Вілем. — Але ж ти сам знаєш, як воно буває. Шляхетна кров з Атуру. Не дивно, що він про це не говорить.
— Ой, та ну тебе! — насварився я, показуючи на студентів, які наводнили вулицю довкола нас. — В Університеті панує найвільніша атмосфера, відколи церква спалила дощенту Калуптену.
— А я помітив, що ти не робиш гучних заяв про свою приналежність до едема ру.
Я наїжачився.
— Ти натякаєш, що я соромлюся?
— Я хочу сказати, що ти не робиш гучних заяв, — спокійно промовив Віл і уважно поглянув на мене. — Сіммон теж. Гадаю, ви обидва маєте свої причини.
Притлумивши роздратування, я кивнув.
Вілем продовжив.
— Далонір розташований на півночі Атурни, тож вони більш-менш заможні. Але він має трьох старших братів і двох сестер. Перший син успадковує все. Другому батько купив військове звання. Третього відправили до церкви. Сіммон… — Вілем багатозначно затих.
— Мені важко уявити Сіммона священником, — зізнався я. — Та й вояком, якщо вже на те пішло.
— І так Сім опиняється в Університеті, — закінчив Вілем. — Його батько сподівався, що він стане дипломатом. А тоді Сім виявив, що любить алхімію та поезію, і вступив до Аркануму. Його батько був не надто задоволений, — Вілем кинув на мене багатозначний погляд, і я здогадався, що він серйозно пом’якшує реальність.