— Бути арканістом — це надзвичайно! — обурився я. — Це вражає набагато більше, ніж якийсь напарфумлений лакиза при якомусь дворі.
Вілем знизав плечима.
— Навчання йому оплачують. Йому й далі надходить утримання, — він зупинився, щоб помахати комусь по інший бік подвір’я. — Але додому Сіммон не їде. Навіть ненадовго. Сімів батько любить полювати, битися, пити й гуляти з дівками. Підозрюю, що наш лагідний, начитаний Сім навряд чи діставав ту любов, на яку заслуговує розумний син.
***
Ми з Вілом зустрілись із Сімом у своїй звичній читацькій норі й уточнили деталі наших п’яних парі. А тоді розійшлися хто куди.
За годину я повернувся з невеликим оберемком книжок. Мені суттєво спростило пошук те, що я шукав інформацію про амірів, відколи прийшла Ніна й віддала мені свій сувій.
Я тихенько постукав у двері читацької нори, а тоді ввійшов туди сам. Віл і Сім уже сиділи за столом.
— Я перший, — радісно промовив Сіммон. Зазирнув у список, а тоді витягнув зі свого стосу книжку. — Сторінка сто п’ятдесят друга, — він гортав сторінки, доки не знайшов потрібну, а тоді заходився її проглядати. — Ага! «Відтак дівчина розповіла про все… бла-бла-бла… І провела їх туди, де ненароком уздріла язичницьке гуляння», — Сім підвів погляд і тицьнув на сторінку. — Бачиш? Отут-от так і написано: «язичницьке».
Я сів.
— Погляньмо на решту.
Друга книжка Сіма була така сама. Зате у третій містилася своєрідна несподіванка.
— «Велика сила межових каменів неподалік, що вказує на те, що цей район у якомусь далекому минулому міг бути помережаний торговельними шляхами…» — він затих, а тоді стенув плечима й передав книжку мені. — Ця, схоже, на твоєму боці.
Я мимоволі розсміявся.
— А хіба ти не читав їх, перш ніж принести сюди?
— За одну годину? — він розсміявся й собі. — Сумнівно. Я просто залучив канцеляра.
Вілем похмуро зиркнув на нього.
— Ні. Ти попросив Маріонетку, чи не так?
Сіммон зобразив обличчям святу невинність, а позаяк личко в нього взагалі було невинне, це лише надало йому відверто винуватого вигляду.
— Можливо, я зазирнув до нього, — оборонився він. — А він, можливо, несподівано запропонував кілька книжечок, у яких є відомості про сірокамені, — помітивши вираз Вілемового обличчя, він підняв руку. — Не сердься на мене! Це все одно вилізло боком.
— Знову Маріонетка, — буркнув я. — Ви хоч колись мене познайомите? Ви обидва так про нього мовчите…
Вілем знизав плечима.
— Побачиш його — зрозумієш.
Сімові книжки поділялися на три категорії. Одна підтримувала його версію, розповідаючи про язичницькі ритуали та принесення в жертву тварин. Друга розмірковувала про стародавню цивілізацію, що використовувала сірокамені як позначки для доріг, попри те що деякі з них стояли на прямовисних гірських схилах чи на дні річок, де доріг бути не могло.
Остання ж його книжка була цікавою з інших причин:
— «…два однакові кам’яні моноліти та третій угорі, — прочитав Сіммон. — Місцеві мешканці називають його одвірком. Якщо весняні та літні свята передбачають прикрашання каменя й танці довкола нього, то під час повні батьки забороняють дітям перебувати поряд із ним. Один поважний і загалом розважливий старий заявляв…»
Сім припинив читати.
— Байдуже, — з огидою промовив він і спробував згорнути книжку.
— Що заявляв? — спитав Вілем: у ньому пробудилася цікавість.
Сіммон закотив очі та продовжив читати.
— Заявляв, нібито в деяких випадках крізь кам’яні двері можна пройти до прекрасного краю, в якому мешкає сама Фелуріян, що кохає й нищить чоловіків своїми обіймами.
— Цікаво, — стиха зауважив Вілем.
— Ні, не цікаво. Це дитяча забобонна маячня, — сердито промовив Сіммон. — І ніщо з цього не наближає нас до визначення, хто має рацію.
— Який рахунок, Вілеме? — запитав я. — Ти наш безсторонній суддя.
Вілем підійшов до столу і проглянув книжки. Замислився, ворушачи темними бровами.
— Сіммон — сім. Квоут — шість. Три суперечать.
Ми хутко прогортали чотири книжки, які приніс я. Вілем виключив одну з них, тож у результаті в Сіммона вийшло сім, а в мене — дев’ять.
— Не дуже-то й однозначно, — задумливо сказав Вілем.
— Можна було б оголосити про нічию, — великодушно запропонував я.
Сіммон набурмосився. Добродушність добродушністю, а програвати парі він ненавидів.
— Згода, — промовив він.
Я повернувся до Вілема й багатозначно поглянув на двійко книжок, які досі стояли на столі неторкані.