— Схоже, наше парі буде завершено трішки швидше, нья?
Вілем по-хижацьки всміхнувся.
— Дуже швидко, — підняв одну книжку. — Тут є копія прокламації про розпуск амірів, — він розгорнув книжку на позначеній сторінці й почав читати: — «Віднині й надалі їхні дії підпорядковуватимуться законам імперії. Жоден член Ордену не має права самовільно заслухати справу або винести вирок у суді».
Він самовдоволено підвів погляд.
— Бачиш? Якщо їх позбавили суддівських повноважень, то це означає, що такі в них були. Отже, логічно вважати, що вони належали до атурської бюрократії.
— Насправді, — винувато промовив я, — церква в Атурі завжди мала суддівські повноваження, — підняв і продемонстрував одну з двох своїх книжок. — Кумедно, що ти приніс саме «Альпура Проліція Амір». Я теж її приніс. Сам указ було видано церквою.
Вілем спохмурнів.
— Ні. Його було зазначено тут як шістдесят третій указ імператора Налто.
Спантеличені, ми порівняли свої книжки та зрозуміли, що вони прямо суперечать одна одній.
— Що ж, гадаю, вони врівноважують одна одну, — промовив Сім. — Що ще там у вас?
— Це Фелтемі Рейс. «Вогні історії», — пробурчав Вілем. — Класика. Не думаю, що мені знадобляться якісь інші докази.
— А хіба це вас не бентежить? — Я постукав кісточкою пальця по книжках, що суперечили одна одній. — У них не має бути написано по-різному.
— Ми щойно прочитали двадцять книжок, у яких було написано по-різному, — нагадав Сіммон. — Чому мене мають бентежити ще дві?
— Призначення сірокаменів — річ гіпотетична. Тут не можна обійтися без низки різних думок. Зате «Альпура Проліція Амір» був відкритим указом. Він перетворив тисячі наймогутніших чоловіків і жінок в Атурській імперії на розбійників. Це було однією з основних причин падіння імперії. Тут не може бути суперечливої інформації.
— Орден справді розпустили триста з лишком років тому, — промовив Сіммон. — Цього часу достатньо, щоб з’явились якісь суперечності.
Я похитав головою, гортаючи обидві книжки.
— Суперечливі думки — це одне. Суперечливі факти — це інше, — продемонстрував свій томик. — Це — «Падіння імперії» Ґреґґора Малого. Він базікало та мракобіс, але є найкращим істориком своєї доби, — продемонстрував Вілемову книжку. — Фелтемі Рейс і близько не такий добрий історик, зате він удвічі кращий науковець за Ґреґґора, а до фактів ставиться сумлінно, — я, насупившись, кілька разів поглянув то на одну книжку, то на другу. — Якесь безглуздя.
— То що тепер? — запитав Сім. — Знову нічия? Це засмучує.
— Нам треба суддю, — промовив Вілем. — Якийсь вищий авторитет.
— Вищий за Фелтемі Рейса? — запитав я. — Сумніваюся, що Лоррен може завдати собі клопоту завершити наше парі.
Віл похитав головою, а тоді підвівся й розгладив складки на сорочці.
— Отже, ти нарешті зустрінешся з Маріонеткою.
Розділ сороковий. Маріонетка
— Найважливіше — будь чемним, — стишеним голосом промовив Сіммон, поки ми йшли вузьким коридором, з обох боків заставленим книжками. Наші симпатичні лампи відкидали світні смуги між полиць і змушували тіні нервово витанцьовувати. — Але не будь із ним зверхнім. Він трохи… дивний, але не ідіот. Просто стався до нього, як поставився б до будь-кого іншого.
— Але будь чемним, — саркастично озвався я. Ці нескінченні поради мені набридли.
— Саме так, — серйозно підтвердив Сіммон.
— А куди ми, власне, йдемо? — запитав я, передусім для того, щоб зупинити лекцію від нього.
— Трійка-мінус, — сказав Вілем, повернувши до довгих кам’яних сходів, що вели вниз. Їхній камінь стерся за багато століть ходіння, тож сходинки здавалися зігнутими, наче навантажені полиці. Коли ми пішли донизу, сходинки через тіні почали здаватися гладенькими, темними й нескінченними, нагадувати покинуте річище у скельній породі.
— Ти певен, що він буде на місці?
Віл кивнув.
— На мою думку, він не надто багато буває за межами своїх кімнат.
— Кімнат? — перепитав я. — Він тут живе?
Вони обидва змовчали, а тим часом Вілем першим почав спускатися з чергових сходів. Відтак він подолав довгий широкий коридор із низькою стелею. Врешті ми дісталися нічим не примітних дверей, що заховалися в кутку. Якби я не знав правди, то вирішив би, що це — одна з незчисленних читацьких нір, розкиданих по всьому Сховищу.
— Просто нічим його не засмучуй, — нервово порадив Сіммон.
Я зробив максимально ввічливе обличчя, а Вілем постукав у двері. Ручка почала повертатися майже миттєво. Двері трішки прочинились, а тоді розчахнулись. У дверях стояв Маріонетка, вищий за нас усіх. Рукави його чорної мантії ефектно розвівалися на вітрі, що повіяв крізь двері.