Маріонетка якусь мить зверхньо дивився на нас, а тоді зі спантеличеним виглядом підніс руку до скроні.
— Стривайте, я каптур забув, — промовив він і ногою зачинив двері.
Хай якою дивною була його коротка поява, я зауважив дещо більш підозріле.
— Спалене тіло Господнє, — прошепотів я. — У нього там свічки. Лоррен знає?
Сіммон відкрив рота для відповіді, але тут двері знову широко розчахнулися. Маріонетка став у дверях. Його темна мантія добре виділялася на тлі теплого сяйва свічок позаду. Тепер він був у каптурі й підняв руки. Довгі рукави його шат перехоплювали повітря, що віяло всередину, та ефектно розвівалися. Той самий потік повітря підхопив його каптур і частково скинув із голови.
— Трясця, — розгублено промовив Маріонетка. Каптур наполовину спав із його голови, прикривши одне око. Він іще раз зачинив двері ногою.
Вілем і Сіммон зберігали серйозні обличчя. Я утримався від коментарів.
На мить запала тиша. Врешті з того боку дверей долинув приглушений голос:
— Може, постукаєте знову? Інакше воно якось неправильно.
Вілем покірно підступив до дверей знов і постукав. Раз, двічі, а тоді двері розчахнулись і перед нами постала висока постать у темній мантії. Каптур чоловіка затіняв обличчя, а довгі рукави його мантії ворушилися на вітрі.
— Хто кличе Таборліна Великого? — наспівно проказав Маріонетка. Голос у нього був звучний, але трохи приглушений глибоким каптуром. Він театрально показав однією рукою. — Ти! Сіммон! — запала тиша, і його голос утратив драматичну звучність. — Я вже бачив тебе сьогодні, так?
Сіммон кивнув. Я відчував, як у ньому бовтається сміх у пошуках виходу.
— Як давно?
— Десь із годинку тому.
— Гм-м… — каптур кивнув. — Цього разу вийшло краще? — він потягнувся вгору, щоб відкинути каптур, і я помітив, що мантія на нього завелика і її рукави звисають до кінчиків його пальців. Коли з каптура виринуло лице Маріонетки, він усміхався, наче дитина, що ради забави перевдягається у вбрання батьків.
— Раніше ти Таборліна не зображав, — визнав Сіммон.
— А… — Маріонетка якось трохи стух. — І як вийшло цього разу? Ну, тобто крайнього разу. Добрий із мене був Таборлін?
— Непоганий, — відповів Сіммон.
Маріонетка поглянув на Вілема.
— Мені сподобалася мантія, — сказав Віл. — Але я завжди уявляв Таборліна з лагідним голосом.
— О… — він нарешті поглянув на мене. — Привіт.
— Привіт, — озвався я максимально ввічливим тоном.
— Я тебе не знаю, — пауза. — Хто ти?
— Я Квоут.
— Ти, здається, щиро в цьому впевнений, — промовив він, уважно глипаючи на мене. Знову пауза. — Мене звуть Маріонеткою.
— Хто звуть?
— Хто зве? — виправив він, піднявши палець.
Я всміхнувся.
— І хто тебе нею зве?
— І хто мене так зве?
— І хто зве тебе Маріонеткою? — уточнив я. Моя усмішка поширшала.
Маріонетка неуважно всміхнувся мені у відповідь і невизначено змахнув однією рукою.
— Ну, знаєш… Люди, — а тоді продовжив дивитися на мене так, як я міг би оглядати цікавий камінь чи листок, подібних до якого ще ніколи не бачив.
— А як ти звеш себе? — запитав я.
Він явно трохи здивувався, а його погляд зосередився на мені вже буденніше.
— Підозрюю, це багато про що сказало б, — промовив він із докірливою ноткою в голосі й позирнув на мовчазних Вілема й Сіммона. — Негайно заходьте, — повернувся й пішов усередину.
Кімната була не надто велика. Однак вона здавалася напрочуд недоречною в череві Архівів. Там стояли глибоке набивне крісло, великий дерев’яний стіл, а два дверних прорізи вели до інших кімнат.
Книжки були повсюди, переповнювали полиці й шафи. Вони стояли купами на підлозі, були розкидані по столах і стояли стосами на стільцях. Мене здивували дві засмикнуті фіранки на одній стіні. Важко було позбутися враження, що за ними має бути вікно, хоч я і знав, що ми перебуваємо глибоко під землею.
Кімната була освітлена лампами та свічками, як довгими й тонкими, так і товстими свічками-колонами, з яких крапав віск. Кожен язик полум’я сповнював мене неясною тривогою від думки про відкритий вогонь у будівлі, наповненій сотнями тисяч дорогоцінних книжок.
А ще були маріонетки. Вони звисали з полиць і кілків на стінах. Лежали жужмом у кутках і під стільцями. Деякі перебували у процесі створення чи ремонту, розкидані серед інструментів на столі. Цілі полиці займали фігурки, кожна з яких була вигадливо вирізьблена й розфарбована у вигляді людини.