Дорогою до столу Маріонетка скинув із себе чорну мантію й недбало покинув її на підлозі. Під мантією на ньому був простий одяг: пом’ята біла сорочка, пом’яті темні штани та різні шкарпетки, добряче полатані на п’ятах. Я усвідомив, що Маріонетка старший, ніж мені думалося. Лице в нього було гладеньке, без зморщок, але волосся було геть сиве, а тім’я починало лисіти.
Маріонетка звільнив для мене стілець, обережно прибравши звідти маленьку маріонетку на ниточках і знайшовши їй місце на полиці неподалік. Відтак він зайняв місце за столом, тоді як Вілем і Сіммон залишилися стояти. Слід віддати їм належне: їх це начебто не дуже збентежило.
Трохи попорпавшись у безладній купі на столі, він витягнув цурпалок неправильної форми й маленький ножик. Ще раз поглянув на моє обличчя — довго, уважно, — а тоді заходився методично стругати дерево. На стіл посипалася стружка.
Як не дивно, в мене не виникло бажання спитати в когось, що відбувається. Ставлячи стільки запитань, скільки ставлю я, мимоволі починаєш розуміти, коли вони доречні.
До того ж я знав, якими будуть відповіді. Маріонетка належав до тих талановитих і не зовсім адекватних людей, які знайшли собі нішу в Університеті.
Підготовка в Арканумі справляє неприродний вплив на розум студентів. Найприкметнішим виявом цього неприродного впливу є здатність займатися тим, що більшість людей звуть магією, а ми звемо симпатією, сиґалдрією, алхімією, іменуванням тощо.
У деяких людей розум призвичаюється до цього легко, іншим доводиться непросто. Ті, кому найгірше, божеволіють і опиняються в Гавані. Але в більшості людей розум не ламається від звичного для Аркануму стресу, а лише трохи тріскається. Іноді ці тріщини проявляються в дрібницях: нервовий тик, заїкання. Інші студенти чують голоси, стають забудькуватими, сліпнуть, німіють… Іноді це лише на годину чи на день. Іноді — назавжди.
Я запідозрив, що Маріонетка — це студент, який тріснув багато років тому. Подібно до Арі, він, вочевидь, знайшов собі місце, хоча мене вразило, що Лоррен дозволив йому тут жити.
— У нього завжди такий вигляд? — запитав Маріонетка Вілема й Сіммона. Довкола його рук зібралася невеличка кучугура зі світлої дерев’яної стружки.
— Здебільшого — так, — відповів Вілем.
— Який? — уточнив Сіммон.
— Ніби він щойно продумав наступні три ходи у грі в тирані й визначив, яким чином переможе, — Маріонетка знову придивився до мого обличчя й зістругав іще одну тоненьку смужку деревини. — Правду кажучи, це доволі неприємно.
Вілем різко реготнув.
— Маріонетко, це його думальне обличчя. Він часто з таким ходить, але не завжди.
— А що таке тирані? — запитав Сіммон.
— Мислитель, — задумався Маріонетка. — І що ти думаєш зараз?
— Думаю, що ти, Маріонетко, либонь, дуже уважно стежиш за людьми, — ґречно озвався я.
Маріонетка пирхнув, не підводячи погляду.
— Яка користь від уваги? І, якщо вже на те пішло, яка користь від стеження? Люди завжди за чимось стежать. А мають бачити. Я бачу те, на що дивлюся. Я видець.
Він поглянув на шматок деревини у себе в руці, а тоді — на моє лице. Вочевидячки задоволений, він склав руки на своєму творінні, але я все-таки встиг розгледіти свій профіль, ретельно вирізьблений по дереву.
— Знаєш, ким ти був, ким ти не є й ким будеш? — запитав Маріонетка.
Звучало це схоже на загадку.
— Ні.
— Видцем, — мовив він з упевненістю. — Тому що саме це означає «е’лір».
— Насправді Квоут — ре’лар, — шанобливо вставив Сіммон.
Маріонетка зневажливо пирхнув.
— Аж ніяк, — заявив він, уважно дивлячись на мене. — Можливо, колись ти таки станеш видцем, але поки що ти не він. Зараз ти дивець. Колись станеш справжнім е’ліром. Якщо навчишся розслаблятися, — він продемонстрував вирізьблене по дереву обличчя. — Що ти бачиш тут?
Це вже не був цурпалок неправильної форми. З візерунка дерева виступили риси мого обличчя, застиглого в серйозній задумі. Я нахилився вперед, щоб поглянути ближче.
Маріонетка засміявся й різко підняв руки.
— Пізно! — вигукнув він, на мить ставши схожим на дитину. — Ти дивився надто уважно й побачив недостатньо. Якщо дивитися забагато, це може заважати баченню, розумієш?
Маріонетка поклав вирізьблене обличчя на стіл, і тепер воно неначе дивилося на одну з лежачих маріонеток.